Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

Вавері мовби хто ножа затопив у серце. Насупився, стис губи і зірвався з місця:

– Коли так, то геть звідси, до лиха! Чуєш?! Геть звідси, кажу, поки добрий! Коли ти такий мудрий, як інші, то йди собі поміж них і смійся з мене разом з ними. Але добре мені так, старому дурневі! Нащо було відкривати серце першому-ліпшому? Ото маєш нагороду! Наплювала тобі худоба до писка, сплюгавила тобі душу. Геть звідси, кажу, бо запам’ятаєш мене!

Люшня знітився, почервонів, стропів неабияк. Голосом уривчастим, повним скрухи і жалю, почав виправдовуватися і вибачатися.

– Ну, ну, старий, не гнівайся так сильно. Я, бачиш, хотів щось інше сказати. Тілько не знав як. Що з мене взяти – я простий собі чоловік, коваль. А ти – то щось інше: кондуктор, багацько світа видів, книжки читаєш. Тілько, видиш, не міг-єм собі якось то витлумачити, пощо ти зашився тут на старі літа. Але тепер то бачу, ніби так в серці чую для чого.

Вавера зиркнув на нього скоса трохи з недовірою, але вже приязніше:

– Ну, що ж, то інша справа. Коли сам признаєш, що дурень, цього разу тобі вибачу. Бо, послухай, Люшня, – додав, знижуючи таємничо голос, – є ще одна причина, яка мене тут тримає на прив’язі. А що вона є – я це відчуваю найкраще тут, глибоко в грудях – тільки її назвати ще не знаю як, тільки вловити її ще не вмію кліщами слів. Але вона є, та дивна причина… є, є, напевно…

Люшня дивився на приятеля виряченими з подиву очима:

– Ти маєш на увазі тепер не тільки тугу за колією?

– Ні, ні. То щось інше. Щось, що в мене з тією тугою єднається, але також існує і без мене, саме для себе.

– Що ж то таке, Вавера?

– Ша! То таємниця! Таємниця «глухої гілки».

Замовкли обоє, ураз перейнявшись невиразним ляком, затоплюючи погляди у вкритий сутінками вибалок. Посеред бездонної тиші серпневого вечора раптом налинули від колії тихі, хоч і виразні шурхоти і шелести. Якесь тамоване шемрання, лякливе шепотіння…

– Ти чуєш, Люшня? – перервав мовчання будник. – Рейки балакають…

– Звичайно, влітку надвечір вони скорочуються від холоду і через те бринькають.

– Рейки балакають, – повторив Вавера, пускаючи повз вуха пояснення коваля. – Балакають собі ввечері після спекотного дня.

– Рейки балакають, – повторив, як луна, Люшня.

– Так-так, – говорив майстер замріяно. – Чи ти думаєш, що вони не живуть, як ми, люди, тварини або дерева? – Коваль зиркнув, ошелешений запитанням. – Живуть, Люшня, живуть, іно своїм власним, відмінним від інших істот життям.

Це вже рішуче сягало за межі сфери уявлень коваля. Зиркнув добряга на товариша, як на вар’ята, покрутив головою і, сплюнувши знічев’я, відсунувся трохи вбік.

– А колія, гадаєш, не живе, га? – наступав на нього розігрітий пасивним опором Вавера. – А цей виярок, ця станція і уся ця гілка, га?

– Глуха гілка, – промурмотів Люшня.

– Глуха, кажеш? Глуха і весь час глуха! То ви глухі, ви, глупі, тупі люди, які чути не хочете голосу Бога!

Коваль злякався:

– Нічого вже не знаю, – белькотів, дивлячись напівсвідомим поглядом на товариша. – Нічого не розумію. Але в Бога – то я вірю.

Коліяр з натхненним зором, усміхнений і розпроменілий, вказав рукою на гілку, що потопала у вечірніх сутінках:

– Все це живе і згадує.

– Згадує? – пожвавився Люшня. – А що згадує?

– Те, що минуло. Те, що тут було колись. Так, як і ми, люди, згадуємо минуле, – додав за хвильку з глибоким смутком у голосі Вавера.

– То ніби та твоя гілка згадує свою давнину?

– Так, Люшня, так – нарешті ти мене зрозумів. Згадує свою давнину.

– Ніби ті старі, добрі часи…

– Так-так… Коли тут ще панував рух, коли потяги пролітали, мов блискавки, дудніли глухо колеса автомобілів, пороли простір свистки локомотивів.

– Усе це згадує твоя гілка.

– Саме про це й снить моя гілка, снить без перерви в довгі, чорні, сліпі ночі…

– А ти, Вавера, а ти?

– А я разом з нею – ніби та братня душа.

– Ви сните обоє і згадуєте?

– Снимо у великому смутку й чекаємо.

– На що? Чого ще тут сподіваєтеся?

– Здійснення того, про що снимо.

– Даремне чекання: давнина не повертається.

– Хтозна, старий друже, хтозна? Для того я тут і є, щоб її воскресити.

Коліяр підвівся і, подаючи ковалеві руку на прощання, додав:

– Чи ти думаєш, що спогади – це ніщо? То тільки таке собі пусте слово?

Кинув швидкий погляд вниз на дно виярку, торкнувся ним насипу, колії і зупинився на схилах яру:

– Тут всюди живуть ці спогади. Вештаються невидимі для людського ока між стінами цього яру, товчуться по цих рейках, волочаться ген по цілій вітці. Тільки треба уміти дивитися і слухати.