Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

А п’ять років тому, прямуючи пасажирським поїздом до Бонська, кондуктор помітив його між двох вагонів стрічного товарняка. Смалюх примостився на буферах і, ставши навпочіпки, грався ланцюгами. Колеги, з якими Боронь поділився своєю тривогою, висміяли його і обізвали вар’ятом. Проте побоювання Бороня збулися, і то дуже швидко: тієї ж самої ночі товарняк, проїжджаючи через замулений міст, звалився у прірву.

Смалюх був стопудовим передвісником катастроф: якщо він з’являвся, катастрофи не оминути. Переконаний триразовим досвідом, Боронь твердо повірив в зловісного велетня і навіть, наче ті ідолопоклонники, шанував його, як божество могутнє, але зле, таке, що вимагало покори і страху. Кондуктор оточив свого бога особливим культом, понадто виправдовував його існування оригінальною теорією власної вигадки.

Смалюх з організмом потяга творили одне ціле, злютовував собою увесь його складний кістяк, товкся в поршнях, спливав потом у котлах локомотиву, волочився по вагонах. Боронь не завжди бачив його на свої очі, але завжди виразно відчував його близьку присутність. Смалюх дрімав у душі потяга, був його таємним флюїдом – в хвилини грізні, в моменти здійснення лихих передчуттів він виділявся, гуснув і втілювався у свій образ.

Боротися з ним, на думку кондуктора, було справою не тільки даремною, але й смішною. Всі зусилля, спрямовані на уникнення біди, яку він провістив, виявляться марними і порожніми, бо Смалюх був, як доля.

Поява привида в потязі, та ще перед самим кінцем маршруту, привела кондуктора в піднесений настрій: з хвилини на хвилину треба було чекати катастрофи. Що ж, з долею не сперечаються… Боронь встав і почав нервово походжати по коридору. З якогось купе долетів до нього жвавий говір, жіночий сміх. Він підійшов і встромив у відкриті двері свій суворий погляд. Веселощі враз пригасли. Розсунулися двері сусіднього купе, і виглянула голова:

– Пане кондукторе, до станції ще далеко?

– Через півгодини будемо на місці. Кінець уже скоро.

Щось в його інтонації заскочило пасажира, він стурбовано витріщився на кондуктора. Боронь загадково усміхнувся і пройшов далі. Голова зникла.

Якийсь чоловік вийшов у тамбур і, опустивши вікно, вдивлявся у простір. Його різкі рухи зраджували неспокій. Потім він підняв вікно і попрямував у протилежний бік, в кінець коридору. Там затягнувся кілька разів папіроскою і, кинувши пожований недопалок, вийшов на платформу вагона. Боронь бачив крізь скло його силует, що висунувся назовні, вдивляючись у напрямку руху.

– Вивчає місцевість, – зловтішно усміхаючись, пробурчав кондуктор. – Нічого не поможе. Лихо не дрімає.

Тим часом нервовий пасажир повернувся до вагону.

– Чи наш потяг вже розминувся зі швидким з Ґроня? – помітивши кондуктора, запитав він з награним спокоєм.

– Поки що ні. Сподіваємося о будь-якій хвилі. Втім, мабуть, ми розминемося з ним на кінцевій станції, не виключено спізнення. Потяг, про якого ви питаєте, підходить з бічної гілки.

В цю саму хвилину з правого боку почувся страшний гуркіт. За вікном промайнув величезний контур локомотива, що метав снопами іскор, за ним миттєво прослизнув ланцюжок чорних пудел, освітлених витинанками вікон. Боронь витягнув руку у бік зникаючого потяга.

– Ото ж він і є.

Нервовий пан із зітханням полегшення витягнув портсигар і люб’язно запропонував:

– Пригощайтеся, пане кондуктор. Справжні «моріси».

Боронь приклав руку до козирка кашкета.

– Гарно дякую. Палю тільки файку.

– Шкода, бо добрі.

Закуривши, пасажир повернувся в купе. Кондуктор уїдливо посміхнувся йому услід.

– Хе-хе-хе! Щось занюхав, тільки заспокоївся рано. Не говори, братку, гоп, поки не перескочиш.

Але зустріч зі швидким, що щасливо завершилася, дещо його стривожила. Шанси катастрофи почали маліти.

А була вже за чверть десята – через п’ятнадцять хвилин Ґронь, кінець маршруту. Дорогою не передбачалося більше жодного моста, який міг би завалитися, не передбачалося жодного стрічного потяга, єдиний, з яким можна було зіткнутися, щойно щасливо промчав. Тепер зосталося сподіватися, що їхньому потягові судилося зійти з рейок або зазнати катастрофи на кінцевій станції.

Так чи інакше, але катастрофа, провіщена з’явою Смалюха, відбудеться, він за це ручався, він, старший кондуктор Боронь.

Тут ішлося не про потяг, не про пасажирів і навіть не про його власне убоге життя, а про непомильність босого марева. Бороньові незмірно залежало на тому, щоб закріпити репутацію Смалюха, підняти його престиж в очах скептичних кондукторів. Колеги, яким він не раз розказував про таємні відвідини велетня, ставилися до цієї історії з гумором, твердячи, ніби той йому просто привидівся, а інші додавали, що він залив собі баньки. Останнє особливо вражало Бороня, бо він зроду не брав до вуст алкоголю. Багато хто мав його за марновірного, вважаючи, що на цьому саме ґрунті виник у нього дивний бзик. Зачепленою виявлялася не тільки Смалюхова, але і власна його честь. Кондуктор Боронь волів сам скрутити карк, аніж пережити поразку Смалюха…