Антология - Невідоме Розстріляне Відродження

Барвистим водограєм приснуло місто.
Плакатами улиця розмалювалася.
Сміється ринок бозами…

Віддихає розпилена втома на задумливім чолі…
Вдзвонилися в думу трамваї…
Небо сталлю грозить…

Хмаролом каштанів і блискавиці лип
Палати з карт побурили мені!

Світляними акордами місто дзвенить…
Вогкі очи кінські копита доганяють…

Ти сидиш в задимленій кімнаті
І так лячно думати мені —
За копійку кожен може взяти
У завулках безпритульних днів…

На столі брудне розлите пиво,
Я дивлюсь на тебе із кутка —
Не сховає павутиння сиве
Молода, оголена рука…

Там за містом, у степах розлогих,
Золоті чекають вечори —
Ти прийшла з великої дороги,
Де копальні, вугіль, димарі.

Знаю я, за темним коритаром
Знов тебе в нічний розіпнуть час.
Серце кров розбурханим ударом
Розганяє силою образ…

За вікном шумить чи степ чи місто —
Я вернуся – тільки-но поклич.
Золоте розкидала намисто
По садах, будинках біла ніч.

Я піду по вулицях осінніх,
Де колись акації цвіли…
Небо знов ясне таке і синє,
Як у нашім (у твоїм) селі…

Знов вернуся глянути на тіло,
Що в кафе «Венери» продаси.
Може й ти коли мене любила
У житах шовкових по росі!

Так сиджу і крізь туман дивлюся,
Пиво п’ю, ковтаю матюки,
А у темному запльованому люстрі
Під очима бачу синяки…

Дні біжать і гаснуть у минулім,
У кайданах людяний мій гнів.
Ах, чому пісні мої не кулі —
Я б тоді не так поговорив!..

Я б сказав… та що тепер я можу?
Сплять слова холодні на сторожі,
Вічні в серці – холод і зима…
Де ж піду, до кого відгукнуся?..
Ніч самотня, вітер і туман…

Цю весну сміюся і співаю.
Мчать, летять на борзому коні
Жовті жовтні, безтурботні маї,
Немудровані і одчайдушні дні.

Та сьогодні холодно і сумно
І чомусь минулого шкода.
Оглянуся: хутко і столунно
В мертву прірву падають літа.

Не до діла скучив за своїми
Махряком і сіном запашним…
Сонце б’є хвостами золотими
І у небо синій лине дим…

Та бринять мені чудним докором
Тихі згадки, йдуть одна по одній —
(Чи тому, що я уже не хворий,
Чи тому, що я вже не голодний.)