Антология - Невідоме Розстріляне Відродження

Ти лежиш в пустельному холодному саду,
Може несподівано до тебе надійду.

Обдарую німотою твій зимовий сад,
І неждано і нестримано заграю з світом в лад!

Я не знаю, де сховається моя туга печаль,
Де розіб’ється на скалки шкляні неупинна даль.

Проплива вона крізь холод і вітри,
І лишає тільки смугу синю для шатрів.

Пропливаю одногранним гірким сном,
І впиваюсь синє-далечі настиглим вщерть вином.

Смутно придивляюся до тихих хат,
І по стріхах бачу: вже не буде вороття назад.

Промандрую аж за обрій де любов,
Розпочну у тих країнах світлий лов.

Буду юність уловляти – і в саду,
Те, чого шукають чисті – там знайду.

Хто на межах стигне в білому снігу?
Хто на вежах пльоска прапором снагу?

Пропливають мимо башти дальні кораблі,
І співають чужоземці про любов мандрівника Алі.

Той мандрівник кинув наречену для шляхів,
І вогнем багряним океанами горів.

Стигнуть межі, а на вежах пльоска льот,
Бурями на скло прозоре б’ється льод.

Пропливають чужоземці кораблями в ніч,
Глухо поза баштами гуде майбутня січ.

І снага смуглява перетворюється на вино,
Світове і весняне об’єдналося в одно.

Десь Алі вернувся нареченої шукать,
Стружками розсипалася міць мідяних ґрат.

Пісню буйну, пісню про майбутню височінь,
Вигукнули вежі для холодних снігових склепінь.

На дибу взято села. А міста
на мідяні тимпани грають
і титанічний круг розхитують
у буряному непокою сили.
Ведичні терези повисли над часами.
Обезуміло в румби рве стріла,
тарелі там і тут, —
плигають гумові літа
і об залізні мури б’ються.

Розкинулося місто між горбами.
Пливе аулом ген аж ген, до небосхилу, —
там металеві дамби й бомби
багряно покололи обрій.
Розкинулося місто: табор:
де гноми перетворюються на титанів.
Де землю взято в металеві дуги,
в залізний крик.

Липнева ніч,
липнева ніч
ходила,
Збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
в сліпих кущах
перстами шелестіла,
і лляла тінь
в гущавину.

Лежала тінь,
лежала тінь
над садом,
Хитала полог синій
верховин.
А шкляний місяць
жовто і медвяно
Перетирав
на жорнах
лінь.

Над садом лінь,
Над садом лінь
висока!
На п’яні трави
тьмяно
повиса…
А в пелюстках
а в пелюстках вишневих
вже проступала
вранішня роса.

Смаглява ніч,
смаглява ніч
ходила,
збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
В сліпих кущах
перстами шелестіла,
Чи ти ж знайшла там
Хоч одну?

В алеях міста глибиною ліній
проходить караван пустині
ліниво коливаються тюрбани золоті
боками п’яними хитаються верблюди
тюрбани: золоті від сонця
жовч кораблів: піском пустині
рожевий захід кидає гарячий блиск
на скло фасадів
і розбивається в асфальтах
десь долиною гасне – згасне
к
а
р
а
в
а
н
в
е
р
б
л
ю
д
і
в

Роззолочений сміється сад…
На сталевих сопілках холодний ранок виграє…
І синій дим сріблистим відблиском бринить довкола сонних груш…
Хто тут був?
І хто росистими акордами в розпалене мені лице кидав?
Переображений і блідий в тріумфі сонця схід горить…
Тремтить від холоду напіврозкрита розкіш білих рож…
Чи то стомився день, чи я згасаю?..
(Чи, може, за синім берегом нові горять острови?)
Стихає гамір улиці і кам’яні верхи зникають…
Допливаю!
Холодними долонями огняний квіт зриваю…