Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Як же я перевезу таку скалу? Де такий, щоби її на віз вложив, та якого воза і яких коней би до того потреба?

Прийшов додому заплаканий, а чорт-наймит питає його:

– Що ви, пане господарю, такі сумні?

– Ой, біда, так а так, – розказує єму все, як єму пан казав.

– Е, – каже наймит, – не журіться, якось то буде.

На другий день, єще господар спав, чорт ввалив скалу на віз, везе до двору.

Приїхав у браму, а пан очі свої забув, бо єму не треба було скали, лиш хотів допечи господареви, та щоби єго мав за що бити. Побачивши, що той тако й на правду везе скалу, кричить здалека:

– Не вези її сюди, не вези, бо браму завалиш!

Но чорт, якби й не чув того слова, як тільки в'їхав у браму, та й брама за ним завалилася, а він заїхав на подвір'я та й скинув скалу перед двором. Пан лиш заскреготів зубами, уже нічого і не каже. Но на другий день приходить знову отаман і кличе господаря до двору.

– У тебе, хаме, добрі коні і розумний наймит, робітників у полі є у мене доволі, то я тобі приказую, щоби-сь мені до неділі весь той лісок зрубав, звіз і скорчував, а ні, то знаєш, які будуть батоги.

Господар упав панови до ніг та, вставши, повідає:

– Вельможний пане, таже до того треба хоч сто люда. Де ж я сам тую роботу годен зробити?

А пан єго по лицю та об землю.

– Ти, хаме, мудю, смієш мені перечити, не знаєш, що то панська воля?

Йде господар з плачем додому, знов єго питає чорт-наймит, чого він так сумує.

– Ой, – каже, – аж тепер я уже цілком пропав, – та й розказує єму все.

– Е, – каже чорт, – шість день то є час, лише треба добре взятися до роботи. Не журіться, пане господарю, якось то буде.

Як візьме чорт сокиру і городник, як не піде, то за один день весь лісок зрубав, другого дня поскладав в стоси, третього дня стоси повозив, четвертого і п'ятого дня все чисто скорчував, а на шостий день уже і випрятав всі пні і коріння.

Задивувався господар, та й ціле село, що то за такий наймит, котрий не годився на гроші, не знати за що служить, і супокійний, і покірний, лиш одно дивно було, що за три роки служби ніхто єго не видів у церкві. Як люди до церкви йдуть, то він собі десь якусь роботу найде, або з кіньми йде в поле; ніхто не видів, щоби він коли і перехрестився, а як сідали до обіду або вечері і хрестилися, то він тоді одвертався назад.

Уже єму завтра має рік кінчитися, рад би уже дістатися до пекла, аж тут приходить знов отаман з двору, кличе господаря до пана.

– Мудю солений! – каже пан. – Я твої коні не замучу? Зараз запрягай, вези мене до пекла.

– Ой, – каже господар, – вельможний пане, я не знаю дороги, куди їхати та де воно.

– Ну, то я тобі покажу. Чуєш, за півгодини їдемо. Рушай!

А пан хотів его кони так загнати, щоби ему поздихали, такий був дуже лукавий.

Приходить господар додому, знов сумує. Питає єго чорт: чого?

– Та, так а так, за півгодини, – каже, – маю пана везти до пекла.

– Ну, – каже чорт, – то я буду за фірмана. А ви ідіть зо мною.

Чортові то на руку було, бо і так ему уже покута за тую страву, що бідним з'їв, кінчилася, а мав він злість на пана, що єго так дуже примучив тою скалою і тим лісом. Та повідає він господареві:

– Як сядемо, я затну коні і поженемо. Потому я єго скину з воза, а ви обертайте і не оглядайтеся та йдіть додому, а щоби-сьте не заблудили, то чорний пес покаже вам дорогу.

Заїхали перед двір, пан сів на віз, чорт затяв кони, жене. Як приїхали під велику скалу, чорт узяв пана за чуприну та кинув єго з воза, і сам зіскочив за ним, а господар погнав додому. Пана уже ніхто відтогди в селі не бачив.

Селянин, бідолашня, мав сина невеличкого, але дуже робочого хлопця. А мав він ґрунт ген-ген далеко від хати, через крутії дороги та ліс великий а густий. Раз їхав він з плугом на те поле і велів синові, як буде йому полуденок нести, най дивиться добре на солому, що ю по дорозі порозмітує, аби в лісі де не заблудив.

Красний був то день весняний. На небі сонце вже на полуднє указує. Хлопець коли се побачив, вхопив торбу і гайда в поле за вітцьом. Перебіг скоро село і пустився у ліс туди, куди му розкинена солома указувала.

Серед найгустішої дебри щез весь слід і соломи нігде не побачити. Івась, бідолаха, заблудив і в щораз темнішу гущу забрідав. Іде швидко, роззирається на всі сторони – чи не побачить де якої дороги, змучився, зіпрів, нарешті станув тай гірко заплакав. Він не знав, де є і де вітець ся обертає, що голоден жде на полуденок – а ту давно вже з полудня соненько зійшло.