Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Й хто б не розкаявся таким випадком! Сам вік спонукує праведну людину шанувати старість. А се ж мало що на смерть не забився старий, на вісімдесятім року панотець, священна особа. Гріх, кажуть, покласти руку на священика: заворушилось сумлінне в пана графа.

Не багато потреба до смерти кожному чоловікові, а найменше старому. Тиждень уже, як не здвигається Юрій з постелі. Упавши з коня, потовкся справді тяжко, но ще більше переточила корінь життя його згризота. Скільки перевікував, а такої ганьби та кривди не дізнав ніколи. Така неправедна вражда пана графа роздерла старе, тепле його серце глибоко, бо й він був шляхоцького роду. Не стільки про здоровля, як про честь дбають старі люди. Хоч як наглядав пан граф коло старого, щоби подобрити лихо, зазивав лікарів навіть зо Львова; не подобріло, бо серце не скоро та не легко дасть загоїтися. Приспіла нашому панотцеві послідня, крайна година.

Поховали Юрія славно, величаво. Не лиш негівщани проводжали тіло пам'ятного душпастира свого в святу землю, а назбиралося тьма народа зо всіх сіл сусідніх. Зверх п'ятдесята літ попував він і був знайомий кожному од маленької дитини до найстаршого чоловіка. Не було такої людини, що не зазнала би ласки Божої, підклавши голову під Євангелиє, коли Юрій читав службу. Хто найбільше заводив й жалував, то неговецькі; не було поміж ними ні одного, котрого не охрестив би, або не звінчав; старі дітьми його затямили, а молодим повиділося, будьто би старому їх панотцеві не вмирати ніколи.

Тиждень минав од похорону. Саме в той день, коли вмер Юрій, стояли вночі вартівники на сторожі коло церкви. Ніч була місячна, ясна, така погідна, що жаль очей прижмурити. Десь так коло опівночи заблисло світло зо всіх вікон од церкви. Вартівники, що загадалися були про старого небіжчика-попа, подубіли таки зі страху під церквою. Скоро день рознеслися чутки по всім селі: опівночи правив небіжчик-піп в церкві службу Божу а мерців найшла повна церков. На чім світ клялися вартівники про те, що виділи та й чули.

Деяким показувався Юрій під лісом, на місці, де стояла його пасіка, в саме полуднє. Довго ходили про него поговорки в народі, ще й нині нагадують, а чи кому являється, не знаю. Говорили також про графа Конарського, як од сеї хвилі крайно збожеволів, розпутав усе майно та й молодим ще помер марно у Варшаві.

Не чувати натепер, аби хто їхав до Неговець святити воду; тільки бзини там що мож багато: росте вона, як росла давніше…

Народився в Новім Селі біля Перемишля. Закінчивши черемиську духовну семінарію, у 1852 р. став парохом у селі Камінка Лісова біля Рави Руської, де служив до кінця життя. Захопився ботанікою і українською термінологією.

Писав п'єси («Староста ровесник або Клопоти на сватанію», 1869 р.), оповідання і казки, перекладав німецьку прозу.

Нема то, як осіннії м'ясниці. Тоді-то душі небіжчиків митарства терплячих, у достатку пробувають, коли ми їх пирогами, книшами та паляницями поминаємо. Пробують десь за нашими молитвами, як молоді пташечки на яр, [49] Яр – весна. першого свого лету по світлиці небесній.

Буде тому літ кільканадесять, справляв поминки старший брат церкви Гаврило Пасічинський. Господар, кметь на весь Цапів, як горішній, так і долішній, наспрошував свояків, та кумів, та сватів, та урядників сільських повнісіньку хату. Там-то сидів поважний війт на оба села Микита Палочник, що не полишав ані на мить поливати своє горло густими ликами з куфлика, медом наповненого; а в короткім межичассі, наскільки йому отямлення дозволяло, тримався він хоч би поважним своїм органом нюху в атмосфері запахущого напитку, щоби по можливости і наркотичні пари його з вітром не пустити.

Коло війта скулився другий від церкви брательник Пантелеймон Цапович та бігав воколо очима, щоб кому що похлібного кинути. Попри нім вертівся пономар Тимко Чепіга, відомий на селі як Тимко Подригайло. Ім'я тоє завинив незрівнянній своїй зручности при дзвонінні, которе, крім рук обох, іще содійства обох його ніг і зубів домагалося, і принуджувало його всіма своїми членами мало не так вибрикувати, як то жаби роблять. Поминувши тоє, почитав'єм [50] Почитав'єм – поважав. в Тимкові дуже веселого, а мені до краю відданого колегу, з котрим було мені не раз немало потіхи.

За ним сиділи оба присяжні і з десять сватів; за тими же розправляли і гостилися наші чеснії супруги, межи котрими перше місце займала моя люба Хавроня.