Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Чи гарна я? – знову запитала вона.

– Я ще ніколи не бачив такої жінки, як ти, – спромігся я на відповідь.

– Подай мені дзеркало, – звеліла вона.

Я зняв зі стіни важке дзеркало і поставив перед нею, так що вона могла побачити в ньому усю свою звабну постать. Красуня із захопленням оглядала себе, усміхаючись, а потім почала пальцями, наче гребенем із слонової кости розчісувати і чепурити своє черлено-золоте волосся. Нарешті вона наситилася спогляданням власної краси і наказала мені віднести дзеркало на місце. Коли я знову побожно припав до її ніг, заглядаючи їй в обличчя, вона промуркотіла:

– Я бачу своє відображення у твоїх очах, – і її вуста лагідно торкнулися моїх повік. – Ходи до мене, – звеліла. – Відновімо солодку гру кохання.

– Я боюся тебе і твоїх пурпурових уст, – відказав я з ваганням у голосі.

Вона засміялася. То був звабний, повний розкоші сміх.

– О! Від мене не втечеш! – вигукнула вона. І ось уже шалено обплутала мене сітями свого волосся, а тоді скрутила одне пасмо петлею, накинула мені на шию і поволі стиснула.

– Ану ж я тебе зараз задушу і зацілую до смерти, як русалка?

– То була б солодка смерть.

– Гадаєш? Але я подарую тобі життя, собі на радість, а тобі на муку.

Вона нахилялася до мене, усе ближче й ближче, і подих її обпікав мене пекельним вогнем. Я голубив устами її ніжні блакитні судинки, якими були помережана геть уся її алебастрова шкіра, а тоді сховав своє розпалене обличчя на її грудях, м'яких, наче пухкий оксамит і ніжних, наче лапатий сніг. Я дозволив її лагідному подихові підняти себе, немов на хвилі, а вона бавилася зі мною, як з лялькою. Вона прикривала мені очі долонею, лоскотала вуха, пестячи при цьому пальцями мої вуста, вкладаючи їх мені до рота, немов хотіла, щоб я їх скуштував; вони були солодкими, наче шербет. А вже наступної миті завивала собі на руку мої кучері, потім обома руками мотлошила моє волосся, ніжно, та водночас з якоюсь люттю, і з непогамовністю вакханки притягала до себе, до своїх спраглих уст, пересохлих, мов з гарячки.

Хвилька, що м'яко плюскотіла довкола мене, перетворилася на могутню хвилю, яка загрожувала поглинути мене, з якою я боровся, наче уцілілий після корабельної катастрофи плавець, а коли та жінка-чарівниця несподівано поцілувала мене у вухо, мені враз заспівало, задзвеніло, зашуміло у голові, як це буває з потопельниками. Обплутаний її вогненними косами, я наче плив у океані киплячої лави, котра врешті й поглинула мене, закрутивши у вирі нелюдської насолоди. З її відьомськими цілунками мені враз відкрилася уся містика пристрасті, жаги і сторопіння, насолоди й муки, зітхань, сміху й плачу, аж доки знову вир любові не кинув мене обличчям додолу.

– Ти вмер? – спитала вона за якусь хвилю.

Коли ж я не ворухнувся, легенько штурхнула мене своєю маленькою босою ніжкою в обличчя, а тоді простягнулася, переможно сміючись, на моїй спині, як приборкувачка левів простягається на спині свого вихованця, котрого вона навчила бути покірним та слухняним.

Я не ворушився, не ворохнувся навіть тоді, як вона піднялася і пройшлася кімнатою. Коли ж урешті розплющив очі, побачив місяць, котрий тихо увійшов до кімнати, цілував її ноги, а потім, поволі підвівшись, обвив її своїми білими руками, вона ж кокетливо підставила йому вуста для поцілунку.

Лють і ревність охопили мене.

– Що робить тут цей блідий розпусник! – вигукнув я. – Ти моя!

– О ні, це ти мій! – засміялася вона і впала на подушки, її волосся зметнулося, немов полум'я, і я, знову охоплений безумством кохання, припав устами до її колін, до гойдливих грудей, і врешті схилив свою голову на її плече.

– Що це? – спитав я за мить. – Я не чую стукоту твого серця.

– У мене немає серця, – відказала вона холодно й сердито і здригнулася усім тілом, наче від пориву вітру. – Зате у тебе, – продовжувала насмішкувато, – воно шалено б'ється в грудях і ти… як шаленець, любиш мене!

– Як шаленець, – повторив я механічно.

Ми довго спочивали, притулившись плечем до плеча, прислухаючись до вітру, до шерхоту білих сніжинок, до шкряботіння миші під підлогою, до шарудіння шашелю у дереві.

Повного місяця уже давно не було видно, тільки зорі зблискували інколи крізь білу поволоку сніжинок. Саме почав розвіюватися морок ночі під першими кроками світання, коли я вдруге, наче мертвий, впав на підлогу. Красуня поволі підвела мене і зробила собі з мене ослінчик, її втомлений хрипкий голос звучав у покої тихим бренькотом арфи.