Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Може бути, – докинув слово ад'юнкт. – У Кракові зберігається чимало старих забутих актів, серед них і матеріали одного процесу з часу панування старостової Марини – свідчення про сваволю цієї вродливої вдови, яка правила в Тартакові, наче абсолютна монархиня. Одного разу її було звинувачено у вбивстві слуги, як виявилося згодом, шляхетного походження, і тоді до неї вирушила королівська комісія. Проте одного вигляду цієї чарівної жінки вистарчило, щоб обеззброїти суддів. Комісія ні з чим повернулася назад. Зараз же замок без господаря.

– Ого! – вигукнув пан Бардоський, зачудовано вийнявши з рота бурштиновий мундштук люльки. – А що сталося з вдовою останнього власника, красунею Зоєю Тартаковською?

– Останнім часом вона жила в Парижі, – відповів ад'юнкт. – Та недавно я чув, що вдова померла.

– Шкода, – промурмотів старий пан. – То була жінка того ж ґатунку, що й старостова Марина, тільки більше пасувала до нинішньої моди. Чудова жінка.

– Ну, ну, не надто віддавайся мріям, – пригрозила пані Бардоська.

Якийсь час ніхто не зронив слова, аж раптом Манвед зірвався зі свого місця й вигукнув:

– Я мушу туди піти!

– Куди?

– У примарний замок.

– Що це вам спало на думку? – спитала стара пані. – Там так моторошно, ви ж самі чули.

– Гадаю, якщо на це зважився пан Конопка, то й мені не забракне хоробрости, – наполягав Манвед, підкручуючи вуса.

– О! Він лише жартує, – прошепотіла Анеля.

– Я не жартую, моя панночко!

– Манведе, ви не підете до тієї мармурової жінки, – вигукнула Анеля вже з усієї сили, на яку була здатна.

– Піду, до того ж вночі. Хочу побачити, чи оживе холодна красуня.

– Манведе, – мовила Анеля м'яким, але дуже рішучим голосом. – Я забороняю вам туди йти.

– Пробачте, – пробурмотів упертюх, – але я змушений повестися негалантно і цього разу не послухатися.

Анеля довго не зводила з нього погляду, більше здивованого, аніж сердитого, потім відвернулася, її груди піднімалися, подих забило, а по щоках текли сльози.

Манвед взяв свою шапку, уклонився і вийшов. Невдовзі ми почули лускіт батога його кучера і дзеленчання дзвоників.

Анеля, хлипаючи, покинула кімнату.

Наступного ранку я відвідав Манведа з наміром налаштувати його на мирний лад, але він поводився ще впертіше, ніж напередодні увечері.

– Усі вони тиранки, наші жінки, – вигукнув він сердито. – Тільки одні топчуть нас ногами, а інші – тиранять сльозами. Якщо поступлюся хоч раз, я пропав. Тепер я неодмінно відвідаю загадковий замок, негайно.

Він швидко одягнувся, звелів осідлати коня і попрощався зі мною на парадних сходах перед будинком.

– Отож ти справді їдеш туди? Цікаво, що з цього вийде?

– Мені також.

Ми кивнули один одному, й Манвед пришпорив коня. Заскрипів сніг, блискучі крижинки порснули з-під кінських копит. Я дивився йому вслід, доки він зник у білому тумані.

Два вечори Манвед не з'являвся у товаристві, на третій прийшов. Прийняли його досить холодно. Анеля, здавалося, його не помічала, голосно сміялася – що зовсім не було їй властиве – і бавилася зі своїм песиком, а той страшенно з того тішився, то гарчав, то повискував, то гавкав, ставав на задні лапки й знову опускався на всі чотири і без угаву метляв хвостом.

Манвед сидів незвично мовчазний, його обличчя було серйозне, задумливе і дуже бліде, темні очі палахкотіли, і похмура складка заклалася над ними, наче тінь або рубець від удару шаблею.

Нарешті заговорив старий пан.

– Ну? Що? Ви були там, нагорі, пане Вероський?

Оте «пане» було навмисне підкреслено. Манвед лише мовчки кивнув.

– Ну, то розповідайте! – вигукнув ад'юнкт і нервово висмикнув білі манжети із рукавів свого чорного сурдута.

– А мені нецікаво, – кинула Анеля.

– Такі речі завжди цікаві, – з гідністю заперечила господиня дому. – Налийте собі гарячого чаю і розповідайте.

Манвед взяв горнятко з чаєм, попустив вузол на своїй шовковій краватці, потер повіки очей і почав розповідь.

– Якби я не сидів тут між вами, не чув потріскування дров у каміні та статечного попахкування великої люльки вельможного пана, то повірив би, що два дні і дві ночі й знову день я проспав і бачив дивні й моторошні сни, я повірив би навіть, що усе ще сплю, бо тендітний прозорий туман, наче серпанок мавки, зітканий з блідого місячного сяйва, відділяє мене від вас, а вдалині стоїть постать і киває, і манить…

Був погідний зимовий ранок, сповнений блиску та гри золотих сонячних зайчиків на вкутаній снігом землі; на смереках та ялицях, котрі, наче руки з білого хутра, повипростовували з-під снігу своє гілля; на крижаних бурульках, що увішали солом'яні дахи селянських хатин; на скутому кригою ставку котрий перетворився на сріблястий луг, та на чорному з металевим полиском пір'ї ворон, які штивно крокували дорогою, поважно киваючи головами, й раз у раз неохоче злітали, щоб знову опуститися на дорогу або на всіяні блискучими голочками снігу дерева. З усіх гірських яруг та ущелин поволі виклубочувалися попелясте-сірі тумани, наче дим погаслих свічок, заволікуючи сонце, і стрімко насувалися на мене.