Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Вона не обертається, стоїть і розглядає спинки книжок.

– Ні, дякую, докторе… Нам треба зразу ж їхати далі… в мене мало часу… це ж просто була коротенька прогулянка… Ох, у вас є й Флобер, я його так люблю… гарна, просто чудова річ його «Education sentimentale»… [30]Бачу, ви читаєте й по-французькому… Чого тільки ви не знаєте!.. Так, вас, німців, усього вчать у школі… Це ж така розкіш – знати стільки мов… Віце-резидент такий захоплений вами, каже, що ви єдиний хірург, до якого він ліг би під ніж… Наш старий лікар здатен хіба тільки грати в бридж… До речі, ви знаєте (вона все ще говорить не обертаючись), мені й самій спало сьогодні на думку, що добре було б порадитися з вами… а оскільки ми саме проїздили повз вас, то я й вирішила… Ну, та вам, може, ніколи сьогодні… я краще заїду іншим разом…

«Ага, нарешті ти виклала свої карти!» – миттю подумав я, але й оком не змигнув, тільки запевнив її, що вважатиму за велику честь для себе стати їй у пригоді тепер чи коли завгодно.

– В мене немає нічого страшного, – сказала вона, напівобернувшись до мене й гортаючи одночасно якусь книжку, взяту з полички, – так собі, дрібниці… жіночі прикрощі… запаморочення, млість. Сьогодні вранці, коли ми їхали, мені на повороті раптом стало погано, і я зомліла… боєві довелося підвести мене й принести води… ну, може, шофер їхав занадто швидко… як ви гадаєте, докторе?

– Так важко щось сказати. У вас часто буває така млість?

– Ні… тобто так… останнім часом… так, саме останнім часом мені буває млосно й нудно…

Вона знов повертається до шафи, кладе книжку на місце, бере іншу й починає її гортати. Мені чудно, чого вона їх гортає так… так нервово, чому не підводить очей з-під вуалі? Я навмисне нічого не кажу. Хай почекає. Нарешті вона знов озивається, так, наче просто хоче побалакати:

– Правда ж, докторе, боятися нічого? Це не якась тропічна хвороба?… Небезпеки немає?…

– Мені треба спершу пересвідчитись, чи у вас немає гарячки. Дозвольте, я перевірю ваш пульс…

Я підходжу до неї, але вона легенько відхиляється.

– Ні, ні, в мене немає гарячки… напевне немає… Я міряла собі щодня температуру, відколи почалася ця млість. Гарячки немає, рівно тридцять шість і чотири. І з шлунком у мене все гаразд.

Якусь мить вагаюся. В мені росте підозра: я почуваю, що цій жінці чогось від мене треба, ніхто ж не поїде в таку глушину, щоб порозмовляти про Флобера. Я примушую її чекати хвилину, другу. Потім кажу навпростець:

– Вибачте, можна мені поставити вам цілком одверто кілька запитань?

– Звісно, адже ж ви лікар, – відповідає вона, але тієї ж миті знов обертається до мене спиною й починає перебирати книжки.

– Є у вас діти?

– Так, є син.

– А чи не було у вас… чи не було у вас раніше… я хочу сказати – тоді… не було у вас такого стану?

– Був.

Голос її став тепер зовсім інакший – ясний, виразний, діловий, уже не нервовий.

– А чи не може бути, що ви… вибачте мені за таке запитання… що ви й тепер у такому стані?

– Може.

Вона відповідає різко й гостро, наче відрізує слова. На її поверненому в профіль обличчі не здригається жодна рисочка.

– Найкраще було б, пані, якби я вас оглянув… Дозвольте попрохати вас… перейти до другої кімнати.

Враз вона обертається. Крізь вуаль я відчуваю її холодний рішучий погляд, спрямований просто на мене.

– Ні… в цьому немає потреби… я цілком упевнена в своєму стані.

Голос на мить замовкає. Знову брязкає в пітьмі налита чарка.

– Отже, слухайте… але спершу спробуйте вдуматись у все це. До чоловіка, якого доконує самота, вдирається жінка, вперше за довгі роки біла жінка переступає його поріг… і враз я відчуваю в кімнаті присутність чогось зловісного, якоїсь небезпеки. Я весь похолов: мене охопив острах перед непохитною рішучістю цієї жінки, що почала з бездумної балаканини, а потім раптом твердо й гостро поставила свою вимогу. Бо ж я знав, чого вона від мене хотіла, угадав від самого початку – не вперше жінки зверталися до мене з таким проханням, але ж вони приходили не так, вони приходили засоромлені, благали, плакали, заклинали врятувати їх. А тут була… о, тут була непохитна, просто чоловіча рішучість… від першої ж миті я відчув, що ця жінка сильніша за мене… що вона може накинути мені свою волю, як захоче… Але ж… але ж і в мені здіймалася якась злість… чоловіча гордість, запеклість, бо я… я вже сказав, що від першої ж миті, ба навіть раніше: ще не встиг я побачити цю жінку, як відчув у ній свого ворога.