Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Тільки раз вона здригнулася. Їй здалося, ніби вона відчула з протилежного боку вулиці погляд свого чоловіка, той дивний, жорсткий і колючий погляд, знаний їй у ньому лише віднедавна. Вона розлючено подивилася у тому напрямку, але постать миттю зникла за машинами, які проїздили вулицею, і вона заспокоїла себе думкою, що о цій порі чоловік завжди працює в суді. У постійному напруженні вона втратила відчуття часу і запізнилась на обід. Але його також іще не було вдома, він прийшов на дві хвилини пізніше за неї і, як їй здалося, був чимось помітно схвильований.

Ірене порахувала години до вечора і злякалася, що їх залишилося ще так багато. Як виявилося, для прощання треба зовсім небагато часу: усе раптом втрачало вартість і сенс, коли приходило усвідомлення, що його неможливо забрати з собою. Це було дивне відчуття. Вона почувалася сонно і втомлено. Механічно пересувалася вулицями, не замислюючись, куди і навіщо, не озираючись довкола. На одному з перехресть кучер ледве встиг в останній момент затримати коней, дишло мало не зачепило її. Візник вилаявся, але вона навіть не озирнулася: це могло б урятувати її або хоча б відкласти найстрашніше. Можливо, ця випадковість позбавила б її необхідності самій виконувати прийняте рішення. Вона втомлено брела далі: їй подобалося ні про що не думати – тільки неясно відчувати десь усередині, що незабаром усьому прийде кінець. Це було схоже на туман, який м’яко опускається і накриває землю.

Коли вона випадково підняла очі і прочитала назву вулиці, то здригнулася: під час своєї безцільної прогулянки вона дійшла майже до самого дому свого колишнього коханця. Чи було це знаком? Можливо, він допоможе їй, бо напевно знає адресу цієї жінки. Вона аж затремтіла від радості. Як вона могла не подумати про цей найпростіший вихід? Раптом вона знову відчула, як напружується її тіло, а надія пожвавлює втомлені думки, які досі були хаотичними і невпорядкованими. Він має зараз піти разом із нею до цієї жінки, щоб раз і назавжди покласти цьому край. Потрібно як завгодно, навіть погрозами, примусити її припинити свої вимагання, і, можливо, навіть тої суми, яка лежить зараз у кишені Ірене, вистачить, щоб жінка зникла з міста. Раптом вона засоромилася, що так погано повелася з бідним юнаком під час останньої їхньої зустрічі, але це не похитнуло її впевненості у тому, що він допоможе їй. Дивно, що цей порятунок прийшов тільки тепер, тепер, в останню мить.

Ірене поспіхом піднялася сходами і подзвонила. Ніхто не відчинив. Вона прислухалася: їй здалося, що за дверима чути обережні кроки. Потім подзвонила ще раз. Знову мовчання. І знову ледь чутний звук ізсередини. Тут вона втратила терпець і почала дзвонити безперервно, зрештою, ішлося про її життя.

Урешті за дверима щось ворухнулося, клацнув замок, утворилася вузька щілина.

– Це я, – швидко прошепотіла вона.

Він відчинив двері, мав переляканий вигляд.

– Ти… це ти… Ви… Вибачте, шановна пані, – забелькотів він, помітно розгублений. – Я був… вибачте будь ласка… я вас не чекав… не був готовий до вашого візиту… вибачте будь ласка, що не відразу відчинив.

І він показав на рукави своєї сорочки. Сорочка була напіврозстебнута і бракувало комірця.

– Я мушу терміново з вами поговорити… Ви маєте допомогти мені, – нервово сказала вона, бо він і досі не пустив її далі коридору, ніби жебрачку.

– Прошу, – розгублено пробурмотів він, подивившись кудись убік. – Я… зараз… трохи… трохи… зайнятий…

– Ви повинні вислухати мене. Усе це ваша провина. Тому тепер ви маєте мені допомогти… Ви повинні повернути мені перстень, ви повинні… Або хоча б скажіть мені адресу… Вона весь час мене переслідує, а тепер вона зникла… Ви повинні, чуєте, повинні.

Він витріщився на неї. Тільки тепер вона помітила, що її слова були цілком позбавлені змісту.

– О Боже… Ви ж нічого не знаєте… Отже, ваша коханка, колишня коханка, ця жінка вистежила мене, коли я ішла від вас останній раз, і відтоді переслідує і шантажує мене… вона замучить мене до смерті… а тепер вона забрала в мене перстень, а він терміново мені потрібен. Потрібен до сьогоднішнього вечора, чуєте, до сьогоднішнього вечора… Тож допоможіть мені, будь ласка.

– Але… але я…

– Ви допоможете чи ні?

– Але я не знаю ніякої жінки. Не маю уявлення, кого ви маєте на увазі. У мене ніколи не було романів із шантажистками, – він поводився майже грубо.

– Отже… отже, ви її не знаєте. Вона, мабуть, узяла все це з повітря. І моє ім’я, і адресу. Можливо, те, що вона мене шантажує, теж неправда і мені все це наснилося.