Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Ірене кинулася до неї і намагалася обійняти, заспокоїти плач, але дитина розлючено відштовхнула матір. Чоловік також засудив це невчасне співчуття, бо він хотів, аби вчинок не пройшов цілком безкарно, і вирішив присудити нібито дрібне, але дуже відчутне покарання, заборонивши доньці наступного дня іти на дитяче свято, куди діти збиралися уже кілька тижнів і дуже тішилися майбутній події. Мала вислухала свій вирок у сльозах, її брат гучно тріумфував, але ця передчасна і сповнена ненависті радість моментально принесла покарання і йому – за свою зловтіху він також отримав заборону іти на святкування. Сумні, але згуртовані спільністю свого покарання, діти пішли геть, а Ірене залишилася наодинці з чоловіком.

Вона відчула, що нарешті настав момент, коли замість того, щоб ховатися за маскою розмови про дитячу провину й зізнання, вона могла б розповісти про себе, принаймні у завуальованій формі, і попросити про співчуття. Від цього їй стало трохи легше. І вона поставила собі, що вирішальним знаком для неї стане його реакція на її спробу вступитися за дітей. Якщо він відреагує позитивно, вона наважиться сказати йому і про себе.

– Скажи, будь ласка, Фріце, – почала вона, – ти справді збираєшся не пустити дітей завтра на свято? Вони будуть дуже нещасні, особливо мала. Те, що вона зробила, не було аж таким страшним. Чому ти хочеш так суворо її покарати? Тобі її зовсім не шкода?

Він подивився на неї і вмостився зручніше. Здається, йому хотілося довше поговорити на цю тему. У неї було приємне і водночас трохи моторошне передчуття, що ось зараз він обов’язково заперечить їй. Вона витримала до кінця паузу, яку він зробив особливо довгою – спеціально чи тому, що напружено розмірковував над сказаним нею.

– Ти питаєш, чи мені не шкода? Я тобі скажу: сьогодні не шкода. Відтоді, як її покарано, їй стало легше, навіть якщо це і здається жорстоким. Нещасною вона була вчора, коли бідного коника було зламано і він лежав у пічці, а всі домашні цілий день збивалися з ніг у пошуках іграшки. Весь цей час вона потерпала від страху, що її обов’язково викриють. Страх гірший за покарання, бо покарання – це щось конкретне і його завжди легше витримати, ніж страшну непевність і жахливу безкінечність напруження. Щойно вона дізналася, як саме її буде покарано, їй стало легше. Плач не повинен тебе лякати – це просто вихід назовні того, що накопичилося в неї у душі. А те, що всередині, болить більше, ніж те, що зовні. Якби вона була трохи старшою або якби можна було зазирнути в її душу, то без жодного сумніву вдалося б виявити, що, незважаючи на покарання і сльози, вона навіть тішиться і почуває себе значно щасливішою, ніж учора, коли була нібито безтурботною і їй ніщо не загрожувало.

Ірене уважно подивилася на нього. Їй здавалося, що кожне його слово націлене проти неї. Але він, здається, взагалі не звертав на неї уваги і продовжував, не зауваживши її погляду:

– Це справді так, можеш мені повірити. Я знаю це із суду й зі слідства. Засуджені найбільше страждають від приховувань, від загрози викриття, від страшної необхідності захищати свою брехню перед тисячами підступних нападів слідчого. Це просто жахливо – спостерігати за процесом, коли слідчий уже тримає все в руках: провину, доказ, можливо, що і сам вирок, – тільки зізнання все ще немає, зізнання сидить у підозрюваному, і його ніяк не вдається видобути, як не тисни й не смикай. Дуже важко спостерігати за тим, як підозрюваний вигинається і викручується, а його «так» доводиться витягати, ніби гак із живого м’яса, яке чинить опір. Часом це зізнання сидить уже зовсім високо в горлі, а знизу його підштовхує невмолима сила, і людина майже захлинається довгоочікуваним словом, але тут втручається якесь грубе насильство, незбагненне відчуття спротиву й страху, і слово знову проковтується. Тоді боротьба починається з початку. Слідчі у таких випадках часто страждають більше за жертв. І при цьому підозрюваний завжди ставиться до слідчого як до ворога, хоча насправді той йому лише допомагає. А я як адвокат взагалі-то мав би застерігати своїх клієнтів від зізнань, мав би радити їм краще продумувати свої брехливі свідчення, вигадувати щось якомога переконливіше, але мені часто дуже важко це дається, бо вони страждають значно більше, коли не зізнаються, ніж коли визнають свою провину і відбудуть належне покарання. Відверто кажучи, я досі не розумію, як можна скоїти щось, усвідомлюючи всі небезпечні наслідки, а потім не мати сміливості зізнатися в цьому. Такий дріб’язковий страх перед словом видається мені гіршим за будь-який злочин.