Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

– Доброго дня, – знову привітався він, щоб розірвати це нестерпне мовчання, жахливе і загрозливе, яке тяжіло над ним, ніби чорна хмара.

Мати знову не відповіла і подивилася кудись у простір над його головою. Із ще більшим жахом Едґар відчув, що нею керує незнаний йому досі гнів, обдуманий і зосереджений, з таким він досі не стикався. Досі вона сварила його під впливом миттєвих емоцій чи роздратування, яке швидко минало і завершувалося посмішкою пробачення. Але цього разу він відчував, що зачепив у ній якесь дуже сильне почуття, заховане надто глибоко, і тепер сам злякався цієї так необережно пробудженої ним сили. Він майже не міг їсти. У горлі застряг сухий клубок, який заважав дихати. Але мати, здається, нічого цього не помічала. Тільки в самому кінці трапези, встаючи з-за столу, вона ніби між іншим сказала йому:

– Після обіду піднімися будь ласка нагору, Едґаре. Я мушу поговорити з тобою.

Це не прозвучало як погроза, але було вимовлено крижаним тоном, і від цих слів у нього мурашки поповзли по спині й стало холодно, ніби на шию хтось одягнув залізний ланцюг. Його непокору знищили і затоптали. Мовчки, ніби побитий пес, він пішов слідом за нею до кімнати.

Вона продовжила його муки, бо почала розмову з кількахвилинного мовчання. У цей момент він особливо чітко почув цокання годинника, сміх дитини десь надворі, удари власного серця. Але й вона, мабуть, була не дуже впевнена в собі, бо повернулася до сина спиною замість дивитися йому в очі.

– Я не хочу говорити з тобою про твою вчорашню поведінку. Те, що ти вчинив, було нечувано. І я відчуваю тільки глибокий сором, коли згадую це. За наслідки відповідаєш тільки ти. Тепер я просто хочу сказати, що це востаннє тобі дозволялося бути серед дорослих. Я сьогодні написала твоєму батькові, що тобі потрібен вихователь або слід віддати тебе в пансіон, щоб навчити пристойно поводитися. Я не хочу більше мучитися з тобою.

Едґар стояв із опущеною головою. Він відчував, що це був лише вступ, погроза, і очікував на справжнє покарання.

– Ти негайно перепросиш у барона.

Едґар здригнувся і хотів щось сказати, але вона не дала себе перебити.

– Барон поїхав сьогодні, але ти напишеш йому листа, якого я тобі продиктую.

Едґар знову ворухнувся, але мати була невблаганна.

– Ніяких заперечень. Візьми папір, чорнило і сідай за стіл.

Едґар подивився на неї. В її очах була залізна впевненість прийнятого рішення. Такою непохитною і впевненою він не бачив свою матір ще ніколи. Йому стало страшно. Він сів, узяв папір і опустив голову низько над столом.

– Угорі дата. Написав? Пропускаєш один рядок і пишеш звертання. Покажи! Добре. «Шановний пане бароне!» Знак оклику. Пропусти ще один рядок. «На мій превеликий жаль, я занадто пізно довідався про ваш від’їзд із Земмерінґа». Земмерінґ із двома «м». «Тому змушений зробити письмово те, що збирався сказати Вам особисто, а саме…» Швидше, ти не мусиш писати каліграфічно! «…а саме попросити у Вас пробачення за свою вчорашню поведінку. Як уже, напевно, казала Вам моя мати, я все ще одужую після важкої хвороби, і цим пояснюється моя дратівливість. Я схильний усе перебільшувати і згодом часто про це шкодую…»

Зігнута над столом спина раптом випросталася. Едґар подивився на матір – у ньому знову прокинулася впертість.

– Цього я не буду писати, це неправда!

– Едґаре!

У її голосі звучала погроза.

– Це неправда. Я не зробив нічого, про що мав би шкодувати. Я не зробив нічого поганого, за що мав би перепрошувати. Я тільки прибіг тобі на допомогу, бо ти кликала!

Її губи побіліли, ніздрі напружилися.

– Я кликала на допомогу? Ти збожеволів!

Едґар розізлився. Він різко підскочив на рівні ноги.

– Так, ти кричала про допомогу. У коридорі. Учора вночі, коли він схопив тебе. Ти кричала: «Пустіть мене! Пустіть!» Це було так голосно, що я почув аж у кімнаті.

– Ти брешеш. Я не була з бароном у коридорі. Він відпровадив мене лише до сходів…

Серце Едґара забилося сильніше від цієї безсоромної брехні. Йому перехопило подих, і він уп’явся в неї блискучими очима.

– Ти… не була з ним у коридорі? І він… він не тримав тебе за талію? Не тягнув за собою силою?

Вона засміялася. Це був холодний сухий сміх.

– Це тобі наснилося.

Цього хлопцеві було вже забагато. Він давно знав, що дорослі часом кажуть неправду, вигадують дрібні неймовірні виправдання для себе і говорять хитрими двозначними реченнями. Але така відверта і нахабна брехня просто в обличчя вивела його з рівноваги.