Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Він зразу збагнув, що з ним таке: кололо в печінці, це був один із тих жахливих нападів, що останнім часом не раз давалися йому взнаки, але ніколи він не відчував таких пекельних мук, як сьогодні. «Вам не можна хвилюватися», – згадав він лікареві накази і, хоч як йому боліло, злісно поглузував із самого себе: «Легко сказати – не можна хвилюватися… ану хай би пан професор сам спробував не хвилюватися, коли рідна дитина… ох… ох…»

Старий знову тяжко застогнав, так люто вгризалися невидимі пазурі у змучене тіло. Він насилу дочвалав до дверей своєї кімнати, штовхнув їх і, впавши на канапу, вп’явся зубами в подушку. Біль трохи попустив, гаряче вістря вже не так глибоко сягало в зранені нутрощі. «Треба б прикласти компрес, – згадав він, – випити крапель, і зразу полегшає». Та не було нікого, хто б йому допоміг, анікогісінько. А він сам не мав сили добратися до сусідньої кімнати чи хоча б до дзвінка.

«Нікого немає, – гірко подумав він, – отак і здохну колись, як собака під тином… Адже ж я знаю, що це не печінка мене мучить… це смерть підкрадається до мене… Я знаю, що мені вже кінець, і жоден професор, жодні ліки мені вже не поможуть… в шістдесят п’ять років не видужують… я знаю, те, що там довбе і свердлить у мені, – це смерть, і тих кілька років, які мені ще лишилися, – то вже буде не життя, а вмирання, тільки вмирання… Та коли… коли ж я й жив?… Коли я жив для себе, для самого себе?… Хіба ж це було життя? Вічна гонитва за грішми, тільки за грішми… І тільки для інших… а тепер яка мені з того допомога?… Мав я дружину, взяв її дівчиною, кохав її, і вона мені народила дитину; рік за роком наші серця билися водно в спільній постелі… а тепер, де ж вона тепер? Я вже не пізнаю її обличчя… її голосу… Вона говорить зі мною як чужа, їй байдуже до мого життя, до моїх почуттів, думок, страждань… вона давним-давно стала мені чужа… Куди воно все ділося, куди спливло?… І дитину я мав… вона виростала в мене на руках… думалося – у ній ти починаєш жити наново, краще, щасливіше, ніж судилося прожити тобі самому… І ось вона вночі йде від тебе геть і віддається чоловікам… Тільки здихати я буду для себе самого… для себе самого… бо для інших я давно вже помер… Боже мій, Боже мій, ніколи ще не був я такий самотній!..»

Гострі пазурі від часу до часу ще люто впивалися в нього, а потім знов попускали. Але інший біль чимраз дужче здавлював йому скроні; думки, немов гострі, розпечені кремінці, немилосердно шпигали в чоло. Якби ж ні про що не думати, якби ж не думати! Старий розстебнув піджака й жилета, – важким мішком надимався й дрижав великий живіт під надутою сорочкою. Він обережно натиснув рукою на болюче місце. «Тільки оце, що тут болить, – ще я, – подумав він, – лише цей клапоть гарячої шкіри… і тільки це, що там риється десь усередині, тільки воно ще належить мені: це моя хвороба, моя смерть… тільки це ще я… немає вже радника комерції, немає ні дружини, ні дочки, ні грошей, ні домівки, ні контори… лишилось тільки те, що я відчуваю пальцями, – моє тіло і пекучий біль усередині… Все інше – дурниця, воно не має ніякого сенсу… бо цей біль – тільки мій біль… і цей клопіт – тільки мій клопіт… Вони вже не розуміють мене, і я їх не розумію… Я цілком самотній, на самоті з собою… ніколи ще я не відчував цього так, як нині. Але тепер, коли смерть уже росте в моєму тілі, тепер я знаю… занадто пізно, на шістдесят п’ятому році, коли я здихаю, а вони, безсоромні, танцюють собі, гуляють, тягаються з чоловіками… знаю, що жив я тільки для них, невдячних, і жодної години не жив для себе… Та що мені до них… що мені до них?… Навіщо думати про тих, хто про тебе не думає? Краще здохнути, ніж вислухувати їхнє співчуття… що мені до них?…»

Поступово, потроху біль покидав його: вже не так страшно, не так пекуче впивалася в нього жахлива пазуриста рука. Але залишилося щось тупе – майже не біль, а щось чуже давило й тислося в тіло. Старий лежав, заплющивши очі, й напружено прислухався, як його тихенько сіпало й точило всередині: йому здавалося, наче та чужа, невідома сила вишкрябувала щось із нього, спершу гострим, а тепер тупим знаряддям, наче щось нитка по нитці розсотувалося, уривалося в його тілі. Вже не пекло так люто, як раніше. Вже не боліло. А проте щось там усередині нишком тліло й гнило, щось починало відмирати. Усе, чим він жив, усе, що він любив, перегоряло на тому повільному вогні, обвуглювалося, бралося попелом, кришилося й падало в теплий намул байдужості. Він невиразно відчував: щось відбувалося, так, щось відбувалося, тим часом як він лежав тут, на канапі, й гірко думав про своє життя. Щось конало. Але що? Він усе дослухався.