Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Тоді мене зненацька охопило якесь шалене поривання. Я підвелася й пильно глянула тобі просто в вічі. Потім сказала: «Той, кого я кохала, так само часто виїздив». Я вдивлялася в тебе і вся тремтіла зі страху й надії: «Зараз, зараз він упізнає мене!» Але ти усміхнувся до мене й сказав, потішаючи: «Але ж із мандрівок вертаються». – «Так, – відповіла я, – вертаються, проте вже не пам’ятають того, що було».

Мабуть, у моєму голосі забриніло щось незвичайне, надто жагуче, бо ти також підвівся й глянув на мене здивовано й ласкаво. Тоді взяв мене за плечі. «Гарне не забувається – тебе я не забуду», – сказав ти й зазирнув так глибоко мені в очі, наче хотів навіки закарбувати в пам’яті мій образ. І, почуваючи, як пронизує мене твій погляд, щось вивідуючи, вбираючи в себе всю мою істоту, я подумала, що нарешті, нарешті спаде з твоїх очей полуда. «Він упізнає, впізнає мене!» Вся моя душа бриніла тепер цією єдиною думкою.

Але ти не впізнав мене. Ні, ти не впізнав мене, і ніколи я не була чужіша тобі, як тієї миті, а то б хіба ти зміг зробити те, що зробив через кілька хвилин? Ти поцілував мене, ще раз палко поцілував. Мені довелося знов поправити скуйовджені коси, я підійшла до дзеркала і… – я думала, що впаду з сорому й жаху, – побачила, як ти нишком поклав у мою муфту дві великі банкноти. Як я тільки втрималась, щоб не закричати, не вдарити тебе по обличчю, – ти платив за ту ніч мені, яка тебе кохала змалку, мені, матері твоєї дитини! Я була для тебе тільки повія з Табарену, не більше, ти заплатив мені, заплатив! Наче мало було того, що ти забув мене, я мусила ще витримати від тебе й таку зневагу!

Я почала швидко збирати свої речі. Я хотіла втекти, втекти негайно. Біль був занадто пекучий. Я схопила свого капелюшка – він лежав на письмовому столі, біля вази з білими трояндами, моїми трояндами. Мене опанувало могутнє, непоборне бажання ще раз спробувати нагадати тобі себе. Я спитала: «Чи не даси ти мені одну троянду?» – «Залюбки», – сказав ти й швиденько витягнув квітку. «Але, може, їх подарувала тобі жінка, що кохає тебе?» – «Можливо, – сказав ти, – не знаю. Мені хтось їх прислав, але невідомо хто. Тому я їх і люблю так». Я глянула тобі у вічі: «А може, вони також від жінки, яку ти забув?»

Ти вражено глянув на мене. Я твердо зустріла твій погляд. «Упізнай, упізнай мене нарешті!» – кричало все в мені. Але в твоїх очах не відбилося нічого, крім привітності. Ти ще раз поцілував мене. Але не впізнав.

Я кинулась до дверей, бо відчувала, що зараз з очей у мене бризнуть сльози, а цього ти не повинен був бачити. Я так поспішала, що в передпокої мало не зіткнулася з твоїм служником Йоганном. Він боязко відскочив убік, відчинив двері, щоб пропустити мене, і тієї миті – чуєш? – тієї коротенької миті, коли я заплаканими очима глянула на старого, в його очах раптом блиснуло якесь світло. За ту мить – чуєш? – за ту єдину мить Йоганн упізнав мене, хоч жодного разу не бачив від самого мого дитинства. Мені хотілося впасти перед ним навколішки і поцілувати його руки за те, що він упізнав мене. Але я тільки вихопила з муфти ті гроші, якими ти мене зневажливо відшмагав, і простягла старому. Він затремтів, злякано глянув на мене – тієї миті він, може, більше вгадав про мене, ніж ти за ціле своє життя. Всі, всі люди любили мене, всі були ласкаві до мене, – тільки ти, тільки ти забув мене, тільки ти, тільки ти жодного разу не впізнав мене!

Моя дитина померла, наша дитина, – тепер я вже в цілому світі не маю кого любити, крім тебе. Але хто ж такий для мене ти, ти, що ніколи, ніколи мене не впізнаєш, що проходиш повз мене, наче повз калюжу, що топчеш мене, як той камінь, що йдеш усе далі й лишаєш мене на вічне чекання? Одного разу я подумала, що зупинила, що полонила тебе, невловимого, в дитині. Але це була твоя дитина: цієї ночі вона жорстоко покинула мене й пішла в далеку мандрівку, з якої не повернеться вже ніколи. Я знов самітна, самітніша, ніж будь-коли, я нічого, нічогісінько не маю від тебе – ні дитини, ні слова, ні рядка, ні пам’ятки про тебе, і якби ти десь почув моє ім’я, воно б нічого не сказало тобі. Чому ж мені не бажати смерті, коли я мертва для тебе, чому мені не відійти назавжди, коли ти від мене відійшов? Ні, коханий, я не докоряю тобі, не ремствую, не хочу підкидати своє горе в твій дім, осяяний радощами. Не бійся, я більше тобі не докучатиму; пробач мені, я повинна була хоч раз викричати з себе те, що наболіло в душі, в день смерті своєї дитини – бо ось вона лежить, наша дитина, мертва й покинута. Тільки цей єдиний раз мусила я виповісти тобі все – потім знову відійду в пітьму й мовчатиму, як завжди мовчала перед тобою. Але ти не почуєш мого крику, доки я житиму, тільки як помру, ти дістанеш цей заповіт, заповіт жінки, яка тебе кохала дужче, ніж усі, і яку ти ніколи не впізнавав, яка завжди чекала на тебе й ніколи не дочекалася. Може, може, ти тоді покличеш мене, але я вперше буду тобі невірна, бо не почую тебе з могили. Я не лишаю тобі ні портрета, ні жодної речі на згадку, так само, як і ти мені не лишив; ти ніколи мене не впізнаєш, ніколи. Така була моя доля в житті, нехай же буде така і в смерті. Я не покличу тебе в мою останню годину, я відійду так, що ти не знатимеш ані мого імені, ані обличчя. Я легко вмираю, бо ти не відчуваєш цього здалека. Якби тобі було боляче, що я помираю, то я не могла б померти.