Джозеф Киплинг - Книга Джунглів [збірник]

– Ви знаєте дорогу до Канхівари? – спитав Мауглі.

Вони кивнули.

– Гаразд. Пам’ятайте, що боятись вам нема чого, і квапитись теж не треба. От хіба що… у джунглях ви, можливо, зусібіч почуєте співи.

– Невже ти гадаєш, що ми б наважилися піти у джунглі поночі, якби не боялися, що нас спалять? Краще хай нас розірвуть дикі звірі, аніж уб’ють люди, – сказав чоловік Мессуа.

Але сама Мессуа поглянула на Мауглі і всміхнулася.

– Кажу ж вам, – повторив Мауглі так, наче він був ведмедем Балу і всоте товкмачив неуважному вовченяті давній Закон Джунглів, – кажу вам, жодна пащека у джунглях не вищирить проти вас зуби, жодна лапа не замахнеться на вас. Ні людина, ні звір вас не спинить, поки ви не побачите Канхівару. Вас охоронятимуть. – І він швидко обернувся до Мессуа: – Твій чоловік мені не вірить, але ж ти віриш?

– Авжеж, синку. Людина ти, привид чи вовк із джунглів – я тобі вірю.

– Він злякається, коли почує співи мого народу. А ти все зрозумієш як слід. Тепер ідіть – і не бійтеся, бо ворота замкнені.

Мессуа зі слізьми кинулася до ніг Мауглі, але він підняв її, затремтівши усім тілом. Тоді вона пригорнула його до грудей, шепочучи на вухо всі пестливі імена, які лише могла згадати. Але її чоловік, нетерпляче позирнувши вдалину, мовив:

– Якщо тільки ми дійдемо до Канхівари, я розповім про все англійцям. І вони присудять браміна, старого Балдео та всіх інших до такої розплати, що все село лишиться голе! Мені заплатять подвійну ціну і за незібраний врожай, і за голодних буйволів. Я доб’юся справжнього правосуддя.

Мауглі засміявся.

– Я не знаю, що таке правосуддя, та приходь сюди у час наступних дощів – і сам побачиш, що тут лишиться!

Вони подалися до лісу, і мати-Вовчиця вискочила зі свого сховку.

– Проведи їх! – сказав Мауглі. – І дивись, щоб усі джунглі знали – їх не можна чіпати. Передай цього наказа, а я покличу Багіру.

Довге, похмуре виття пролунало й вщухло, і Мауглі побачив, як чоловік Мессуа шарпнувся, наміряючись бігти назад до хатини.

– Іди, іди! – крикнув йому Мауглі. – Я ж казав – ви чутимете пісню. Вона супроводитиме вас аж до Канхівари. Це Милість Джунглів.

Мессуа підштовхнула чоловіка вперед, і їх з Вовчицею поглинула пітьма, аж раптом Багіра вискочила наче з-під землі біля ніг Мауглі.

– Мені соромно за твоїх братів! – пробурчала вона.

– Чого? Хіба вони погано співали для Балдео? – спитав Мауглі.

– Добре! Аж надто добре! Так, що я й сама забула усякий сором, і, клянуся зламаним замком, що мене звільнив, бігала джунглями і співала, як навесні! Хіба ти нас не чув?

– Я був зайнятий іншим. Ти краще спитай Балдео, чи сподобалися йому співи. А де ж усі четверо? Я хочу, щоб ніхто з людської зграї сьогодні не вийшов за ворота.

– А нащо тобі ті четверо? – спитала Багіра. Втупивши в нього палахкі очі, вона тупцяла на місці й муркотіла все голосніше. – Я можу їх затримати, Мауглі. Ця пісня і люди, що полізли на дерева, мене роздражнили. Хто такий Мауглі, щоб нам зважати на нього? Гола коричнева землерийка, безволосий, беззубий земляний нишпорка! Я бігла за ним весь день – опівдні, ясного дня! Я пильнувала його, як вовки пильнують оленів. Я Багіра, Багіра, Багіра! Я танцювала з ними, як танцюю зі своєю тінню. Дивися! – І велика пантера підстрибнула, мов кошеня, і кинулася ловити опалий листок; вона махала лапами на всі боки, зі свистом розтинаючи повітря, потім безгучно опустилася на чотири лапи, а тоді знову почала стрибати, і її мурчання все наростало, мов пісня пари в киплячому казані. – Я Багіра – у джунглях темної ночі! І вся моя сила зі мною! Хто встоїть проти мене? Дитино, я б одним ударом могла розтрощити тобі голову, і вона б стала пласкою, мов дохла жаба влітку!

– То вдар! – сказав Мауглі мовою селища, а не мовою джунглів.

І людські слова вмить зупинили Багіру. Вона відсахнулася назад і, затремтівши, присіла на задні лапи, і її голова знов опинилася нарівні з головою Мауглі. І тоді Мауглі почав дивитись, як дивився на неслухняних вовченят, дивитись у її зелені, мов берили, очі, поки в зеленій глибині не згас червоний вогник – так за двадцять миль видно, як гасне вогонь на маяку, – поки очі не заплющилися й велика голова пантери не почала опускатися все нижче й нижче, поки червоний жорсткий язик не лизнув ногу Мауглі.

– Багіро, Багіро, Багіро! – шепотів хлопець і швидко та легко пестив рукою її шию і тремтливу спину – Заспокойся, чуєш? Це ніч винна, а не ти!

– Це нічні запахи, – сказала Багіра, отямившись. – Повітря немовби кличе мене. А ти звідки це знаєш?