Михаил Коцюбинский - Тіні забутих предків. Новели [збірник]

Бо чи ж він годен опертись сліпій злобі дикої маси, яка не знає, що чинить, він, беззбройний!

Вона те знала.

Ну, а коли прийдуть до них? Що ж, коли прийдуть, вони заставлять двері меблями і будуть захищатись до краю. Вони забарикад…

– Дзень-дзелень… дзень-дзень!

Сильний, різкий дзвінок вдарив у передпокої.

Чубинський аж скочив.

– Не ходи… – не одчиняй, – благала пані Наталя, заламуючи руки.

А дзвінок скакав, хрипів, казився.

Чубинський кинувсь до кухні.

– Варваро! Варваро!..

– Тс… не кричи так…

Але Варвари не було.

Що ж робити? Треба щось робити.

Де ж та Варвара?

Вбігла нарешті Варвара.

– То пан доктор дзвонять… Зараз ідуть через кухню.

Доктор сливе вбіг. Високий, здоровий, він махав руками, як вітряк крилами, і ще на ходу кричав:

– Сидите собі, голубчики, і не знаєте, що діється… Б’ють, забивають… Поріжуть, кажу вам, як курчат… Розбили квартиру доктора Гарньє, знищили всі його струменти. Жінку волочили за коси, а Гарньє забрали з собою: носить тепер портрет на чолі хуліганів. Маєте раз.

– Ах, Боже!

– Іваненка стягли з звощика і розбили голову. Маєте два. Залізко мусив присягати на самодержавіє, бо били люто. Маєте три. Акушерку Рашкевич, кажуть, на смерть забили. Поліції нема, щезла. Нас оддали п’яній голоті… Треба всім зібратись на майдан коло Думи. Чуєте? Зараз. Зараз треба зібратися і одбиватись оружно!

Доктор кричав так сильно, немов на площі перед народом.

Пані Наталі той крик розривав груди. «Ах, тихше… тихше… почують…» – благали її очі і болісний вираз.

Притискала до грудей руки і все з жахом шептала:

– О пане докторе… пане докторе… будьте ласкаві… Ах, Боже…

Але доктор не слухав.

– Беріть револьвер, – кричав він, – і ходім зараз!

– Я не маю револьвера, – сердито скрикнув Чубинський.

– Ф’ю-у! – аж свиснув доктор. – Як, ви не маєте оружжя? То ми вміємо тільки промови говорити, а як прийде що до чого… Нє-е, голубчики, так не можна… Сидіть же собі тут, поки не накриють, як курку решетом, а я піду…

– Куди? – кричав собі пан Валер’ян. – Це ж безглуздя, ви нічого не вдієте…

Але доктор махав руками і з криком вибіг із хати.

На Чубинського напав тепер страх. Ганебний, підлий страх. Він це розумів. Що ж робити? Куди подітись? Він не хотів загинути такою безславною, страшною смертю. Сховатись? Ні, не самому, о ні, а всім, це очевидячки… Він озирнувсь по хаті. Жінка стогнала напівпритомна і стискала руками голову. Варвара тупала біля столу. Втекти? Куди? Десятки планів займались у його мозку, як блудні вогники, і зараз гасли. Ні, не те… не те… Звірячий жах ганяв його по хаті, од дверей до дверей, а він намагавсь гамувати його і весь тремтів. «Не втрачай голови… не втрачай голови…» – говорило щось у ньому, а думки так і бігали в нього, як у звіра, що піймався в пастку. А? Що таке? Чого вона хоче? Що-о?

– Сніданок чи подавати?

Ах, то Варвара.

Це трохи опам’ятало його.

– Що ви говорите?

– Чи подавати, питаю, сніданок?

– Сніданок? He треба. Ви ж чули?

– Чому не чула… Х-ха!

Те «х-ха!» зупинило його серед хати. Він помітив, як здригнулось лице Варвари, мов спокійна вода од виплеску риби, і одна з хвиль докотилась до нього.

– Панів б’ють… – жалібно пояснив пан Валер’ян і з здивуванням побачив, що сите тіло Варвари тіпається, немов од стриманого сміху.

– Чого ви?

– Я та-а…

І раптом сміх той прорвався.

– Ха-ха!.. Б’ють… і нехай б’ють… Ха-ха-ха!.. Бо годі панувати… ха-ха-ха!.. Слава ж тобі, Господи, дочекалися люди…

Вона аж перехрестилася.

Лице в неї наллялось кров’ю, очі спалахнули, вона підперла боки червоними, голими по лікоть руками і хиталась од сміху, як п’яна, аж великі груди її скакали під заяложеним убранням.

– Ха-ха-ха!.. а-ха-ха!..

Вона не могла здержати сміху, непереможного, п’яного, що клекотів у грудях і лиш, як піну, викидав окремі слова:

– Xa-xa-xa! всіх… викоренити… ха-ха-ха!.. щоб і на насіння… всіх!.. а-ха-ха!.. – вона аж хлипала.

Той дикий регіт один скакав по хаті, і було од нього так болісно й лячно, як од шаленого танцю гострих ножів, блискучих і холодних. Немов дощ блискавок сипав той сміх, щось було убійче і смертельне в його переливах і наводило жах.

Чубинський аж ухопився за стіл, щоб не впасти.

Той сміх бив йому просто в лице. Що вона говорить? Щось неможливе, безглузде…

Пані Наталя перша скочила з місця.

– Геть! – скрикнула вона тонко й пронизувано. – Геть!.. Вона ще дітей мені поріже!.. Жени її геть!..