Михаил Коцюбинский - Тіні забутих предків. Новели [збірник]

Сів я, гомонимо. Карпо нічого, наче забув нашу останню розмову. Тільки помічаю я, що він щось мулиться. Говорить він, говорить, та все звертає на тії цукерки.

«Я, – каже, – жінки не неволю роботою… Хай оддише. Вона не худобина, не каторжна яка, щоб цілий вік свій працювати. Треба ж їй спочити, треба ж і розважитись чим. Людині по-людському слід жити».

«Аякже, аякже», – піддакую, щоб не гнівити вже його.

Коли це враз – бом, бом, бом. Я аж жахнувся.

«Та то дзиґарі, – сміється Карпо, – клятий жид продав мені попсовані: показує два, а б’є тринадцять. Ходи-но, я тобі ще щось покажу».

Та взяв мене за руку, підвів до стіни й показує якусь дощечку.

«Що ж воно таке?»

«Термометром називається. Подивись – і знатимеш, скільки тепла в хаті. А винесеш зимою надвір – показує холод».

Чудасія!

«Нащо ж він тобі?»

«Як “нащо”? Треба ж знати, чи доволі тепла, чи здорово людині в хаті, чи нездорово».

Ну, думаю собі, це вже ти почав своєї. Піду краще вісь кінчати. Позичив сокиру та й з хати.

Коли так надвечір, – майструю я ще коло стодоли, чую, – в Карповому дворі сварка. Щось так здорово басом лається – і голос по знаку. Прислухаюсь – аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що вони завелися?» – думаю собі, та й приступивсь до ліси.

«Оддай мені ті гроші, що ще не проциндрив! – кричить тесть. – Я їх заховаю, поки не прочумаєшся».

«Яке вам діло до мого життя й до моїх грошей? Не ви мені їх дали!» – сердиться Карпо.

«Опам’ятайся, Карпе! Що ти вигадав: по-панському схотів жити, кров свою одмінити? Чи ти сповна розуму? Ей, накласти б тобі на бідність, щоб знав, як переводити важкою працею загароване добро».

«Не по-панському, раз вам сказав, а по-людському! Ну, та що з вами балакати, однаково, як з тим кілком!»

«Що ти мені сказав?»

«Те, що чули».

«Та-ак?»

«А так».

«Ну, то бувай здоров, небоже!»

«Щасливо».

Розсердився старий, гримнув дверима, пішов.

А Карпо й собі надувся, мов індик.

«Йди, – каже, – під три чорти, обрид».

Овва! думаю: розбили глек, а воно недобре, бо тесть таки частенько запомагав Карпа. Прийде коза до воза.

Минула осінь. Зима в нас того року стала зразу, рівна, сніжна. А у селі не забувають Карпа, усе його ймення мелеться й шеретується. Одні кажуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка одписала, а другі присягають, що в нього чимало ще лишилось. Усе, кажуть, возить щось з міста, загорнене папером. Та й коня сторгував у іванівського попа, ще й не абиякого, а за сто карбованців. Півсотні оддав уже, а півсотні позичає в нашого-таки чоловіка, багатенького хазяїна. Бач, думаю, й не похвалився, дарма що товариш і сусід. Коли се справді – приводить коня. Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано – огер. Хвалиться Карпо, радий такий.

«Правда, – каже, – дешево купив?»

«Воно-то недорого, так інший за ті гроші пару купить».

«Е, я люблю хоч небагато, так гарного».

Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися. Зглядаються люди, все село дивує з нового багатиря.

На другий день зайшов я за чимсь до Карпа, не застаю, сама йно молодиця.

«Нема, – каже, – мого вдома: повіз іванівському попові за коня гроші».

Тонко ж ти прядеш, голубе, коли на позичені гроші такі коні купуєш. А проте повіз, то повіз. Сам знаєш, що робиш, мені байдуже.

Коли це вночі, спимо ми, щось у вікно – стук!

Схопився я:

«Хто там?»

«То я, Карпиха».

«Чого вам?»

«Вийдіть на час».

«Ну, що там?» – питаю з порога.

«Ой лишечко, біда – коня вкрадено, чоловіка привезли п’яного, без пам’яті, ще й гроші у нього витягли – п’ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду».

От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату – лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт – гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається, бідна.

«Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи, де?..»

Та сіпає його, та торсає за плече. А він тільки лупне очима та й мукне. Звісно, людина непитуща, його й розібрало.

«Обшукайте його, – раю, – скрізь, може, де знайдете».

«Нема, – каже, – я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам’яті викинуло!»

«Де ж це він начастувався?»

Чоловік той і розповів: «Їхав він, – каже, – до іванівського попа і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь – хто його розбере – чи воно панки, чи цигани… От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився… Бачу, – каже, – діло погане, вивів його з корчми, глип – аж нема коня. Ну, наробив я галасу… Сюди-туди – шукай вітра в полі… Тоді я його на свої сани й привіз…»