Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Жанрову природу «Олівера Твіста» часом визначають як «роман виховання». Та чи дійсно це так? Олівер не змінюється протягом оповіді, ніякі життєві обставини не мають на нього впливу. «Я переконався, що привчити його до нашого ремества буде нелегко, він зовсім не такий, як інші діти в його становищі… Я не міг його ні до чого призвести, нічим спокусити», – скаржиться Монксові Феджін. За задумом автора, на перешкоді Феджіну стає вроджений «інстинкт» добра, надзвичайно розвинутий у хлопця. Цьому інстинктові Діккенс надавав особливого значення, адже саме він, уврешті-решт, ставить крапку в розвитку соціоморальної концепції твору. Саме він засвідчує, що основним стимулом людської поведінки є все ж таки доброзичливість, прагнення до добра, а не егоїзм чи приватний інтерес, а лиха походять від ненормального стану світу. У цьому він йде за просвітниками, які вважали, що «нерозумний» стан суспільства «псує» апріорно добру людську природу. Але ж тим ґрунтом, на якому розростається зло у соціумі, є вади людини: її черствість, жорстокість, скнарість і т. п., що унаочнює «побутовий» план роману. А тому й зберігається у романі внутрішня напруга, породжена співіснуванням в одному художньому просторі соціально-побутового, готичного та ідилічного пластів, соціуму як натовпу жорстоких і порочних людей та ідеалізованого героя.

Головний герой у романі постає живим і симпатичним хлопчиком та водночас втіленням умоглядної побудови автора: демонструє вищість морального первня у людській природі, ідею апріорної доброти людини. З’явившись на сторінках роману янголятком – добрим, щирим, вдячним, він таким самим іде з них. Чим же інші хлопчики – Проноза і Чарлі Бетс, останній змальований не без симпатії, – відрізняються від Олівера? Очевидно, лише письменницьким задумом. Частіше ми зустрічаємося з Пронозою, хлопцем з «препоганими очима», якому бандитська «романтика» зовсім задурила голову: він пишається своїм ремеслом, а суд уявляє своїм «зоряним часом». Та що далі чекає на цю істоту, по-своєму наївну? Чарлі Бетс, дотепник і веселун, наприкінці твору отримує «помилування» від автора, який надає йому можливість навернутись до порядного життя, що цілком відповідає бажанням читачів. «Помилування» отримує і подруга нещасної Нансі, смішна особа у папільйотках і вбранні неймовірної кольорової гами.

Слід сказати, що образи «людей безодні» набагато цікавіші і за змістовим наповненням, і за художньою структурою, ніж образи ідилічного плану. Сказане стосується і «героїнь» роману – порядної і доброчинної Рози і «грішниці» Нансі, які також складають своєрідну опозицію. Роза є першою в ряду ангелоподібних жіночих образів, які Діккенс виводить чи не у кожному своєму романі 40—50-х рр. Він змальовує красу Рози, через яку передає її надзвичайну душевну чистоту і небачену в її віці мудрість; ми нею милуємося, але далі мало цікавимося. Щодо Нансі, то її образ ми складаємо по часткам, ми бачимо її віддзеркалення у подрузі, стежимо за її поведінкою, її позами, рухами, звичками, емоційно-ментальними станами, вчинками. Вона інтригує читача, заводячи в глухий кут його моральне почуття, і тим паче читача ранньовікторіанського, адже Нансі – коханка Сайкса, вона порушила не одне суворе суспільне табу й не одну християнську заповідь. Цей образ також служить підтвердженням сили добра у людині, причому набагато переконливіше, ніж образи ідеалізованих героїв. Нансі – безперечно найвдаліший жіночий образ у ранній творчості Діккенса й один з найцікавіших загалом. Цікаво, що любов Нансі до твариноподібного Сайкса нас більше розчулює, ніж любов Рози до розумного і благородного Гаррі. Лише тогочасною моральною установкою можна пояснити, чому у вже згадуваній передмові Діккенс був змушений відповідати на закиди щодо неможливості такого кохання.

Та в цілому в «Олівері Твісті» художня структура образів і їхній психологічний зміст ще досить прості. Тут ще існують «комічні характери», сконструйовані у манері «Піквіка»: побутові деталі, деталі зовнішності, одягу, манери говорити утворюють «постійні характеристики» персонажів, що супроводжують їх протягом роману. Сама згадка про них викликає у читача певні емоції, бо нагадує про певні риси характеру і поведінки героя, з якими вони співвідносяться. Таким є друг містера Броунлоу, містер Грімвіг, буркотливий добряк, який постійно присягається з’їсти власну голову і ненавидить апельсинове лушпиння. Він демонструє безперечний родинний зв’язок з містером Брамблом зі Смоллеттової «Подорожі Гемфрі Клінкера», проте втрачає у повнокровності при порівнянні зі своїм літературним попередником. «Комічні характери» такої структури ще довго будуть icнувати на периферії романів Діккенса й, схоже, створювалися скоріше задля втіхи публіки, аніж за власним бажанням, адже несуть вони мінімальне змістове навантаження. І що цікаво, вони й надалі демонструватимуть риси подібності до героїв Смоллетта, як, скажімо, капітан Каттл з «Домбі і сина» до адмірала Траньона зі Смоллеттового «Перегріна Піккля». Подібним чином створюються й образи іншого змісту, які не належать до суто комічних. Так, предмети комфорту – чашечка чаю на столику, вогонь у каміні, срібні ложечки у кімнаті доглядачки притулку – контрастують з холодним і голодним існуванням її бездомних підопічних і тим самим нагадують читачам про її черствість і нехтування нею не тільки службовими обов’язками, але й християнським милосердям. У даному випадку комічне набуває сатиричної забарвленості, що загалом є характерним для соціальних романів Діккенса. У Діккенса, особливо зрілого й пізнього, важко провести межу між комічним і «серйозним», часом навіть трагічним.