Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Але ж, звичайно, містере Бембль, я затрималася на хвилю, тільки-но щоб повідомити наших любих діточок, які вас так кохають, так кохають, про те, що ви йдете до нас, – відповіла свята та божа місіс Менн.

Містер Бембль був високої думки про свій ораторський хист і про свою авторитетність. Він допіру довів перше, оборонив друге й тепер відійшов.

– Добре, добре вже, місіс Менн, – мовив він цього разу трохи спокійніше, – можливо, що воно й так, як ви кажете, можливо. Але ведіть мене до хати, бо я прийшов у серйозній справі і маю довести до вашого відома дещо важливе.

Місіс Менн повела сторожа до невеличкої, вимощеної цеглою вітальні, поставила перед ним стільця й запобігливо поклала перед ним на стіл його ціпка й трикутного капелюха. Містер Бембль стер піт, що виступив йому рясно від довгої ходи на чоло, глянув задоволено на свого трикутного капелюха й усміхнувся. Так, він усміхнувся. Парафіяльні сторожі все ж тільки люди, – і містер Бембль усміхнувся.

– Прошу ласкаво, не беріть за зле того, що я вам скажу, сер, – промовила місіс Менн медовим голосом. – Ви так довго йшли, так натомилися, якби не це, я б і слова не мовила. Але… але… може, ви все-таки вип’єте чогось, бодай одну-єдину краплину, містере Бембль?

– Ані краплі, ані крапелиночки, – відмовився той, відмахуючись правицею, з почуттям власної гідності, але досить лагідно.

– А може, все ж таки, – намагалася місіс Менн, спостерігши непевний тон відмови й досить нерішучий жест. – Тільки трішечки з холодною водичкою та кавалочком цукру.

Містер Бембль кахикнув.

– Але ж тільки одну-однісіньку краплю, – улещувала місіс Менн.

– Ну а чого ж саме? – запитав сторож.

– А що воно могло б бути, містере Бембль? Звісно, треба ж завжди мати в хаті трохи спирту про всяк випадок, як хтось, боронь Боже, з моїх діточок, бува, занедужає, – одказала місіс Менн, одчиняючи дверцята кутньої шафи й становлячи на стіл пляшку та склянку.

– Це джин. Я вас не дурю, містере Бембль, це справжній джин.

– Так ось чим ви напуваєте дітей, місіс Менн? – спитав Бембль, уважно стежачи за тим, як вона змішує воду, цукор та джин.

– А звісно, захисти їх, голуб’яток, Царице Небесна, хоч дорого, а доводиться, – відповіла доглядачка. – Хіба ж можу я дивитися спокійно, як вони мучаться на моїх очах, сер?

– Еге, еге, – підтакнув їй містер Бембль, – звичайно, не можете. Ви добра, щира жінка, місіс Менн. – (Тут вона поставила перед ним склянку.) – За першої ж нагоди я не забуду подати це до відома парафіяльної ради, місіс Менн. – (Він присунув склянку до себе.) – Ви мов рідна мати, місіс Менн. – (Він поколотив ложкою в склянці.) – П’ю, п’ю щиро за ваше здоров’я, місіс Менн. – (І він спорожнив нахильцем півсклянки.) – Ну а тепер до справ, – промовив він, виймаючи з кишені шкуратяну записну книжку. – Хлопчині, охрещеному Олівером і нареченому Твістом, стукнув сьогодні дев’ятий рік.

– Захисти його, Царице Небесна, – вставила місіс Менн, натираючи краєчком фартуха до сліз ліве око.

– Дарма обіцяно було винагороду в десять фунтів стерлінгів (збільшену потім до дванадцятьох), дарма вживала ревних і, так би мовити, надлюдських зусиль парафія, – провадив містер Бембль, – хто був його батько або якого роду і стану була його мати – нам не поталанило довідатись.

Місіс Менн здивовано розвела руками, але за хвилю додала:

– Але звідки взялося тоді взагалі в нього прізвище?

– Його вигадав я, – одказав сторож, гордо випростуючи свій стан.

– Ви, містере Бембль?!

– Я, місіс Менн. Ми даємо прізвища нашим підкидькам за абеткою. Передостанній був на «С» – я назвав його Свеблем. На цього припало «Т», – і я назвав його Твістом. Наступний зватиметься Унвіном, а за ним піде Вілкінс. У мене вже виготувано назвиська не те що до кінця абетки, а й для цілого нового ряду від першої літери до останньої.

– Але ж ви маєте правдивий письменницький хист, сер! – сплеснула руками місіс Менн.

– Хто його зна, може, воно й так, моя пані, – одказав сторож, якому цей комплімент припав, очевидно, дуже до вподоби. – Оскільки Олівер уже переріс для вашого захистку, Рада поклала повернути його назад до притулку для бідних. Я прийшов по нього сам особисто. Покажіть-но мені, який з нього неборака, – додав він, допивши свій джин.

– У цю ж мить, – одказала місіс Менн, виходячи з кімнати.

Тим часом Олівера, на лиці й руках якого цупким шаром заскоренів віковічний бруд, обшкрябали й обпатрали (наскільки це було можливо зробити за один раз), і дбайлива вихователька привела його до кімнати в більш-менш пристойному вигляді.