Оскар Уайльд - Портрет Доріана Ґрея [збірник]

Доріан почав люто боронитись і страшним зусиллям спромігся відірвати від горла чужі пальці. Ту ж мить клацнув спуск і Доріанові в очі блиснула цівка револьвера, націленого просто йому в голову. У темряві він ледь розрізнив перед собою невисоку присадкувату постать.

– Чого вам треба? – прохрипів, задихаючись, Доріан.

– Не руштесь! Бо тільки що – застрелю!

– Ви з глузду з’їхали! Що я вам завинив?

– Ви завинили в смерті Сібіл Вейн, а Сібіл Вейн – моя сестра. Вона наклала на себе руки. Я знаю, її смерть – на вашому сумлінні! І я поклявся вбити вас за це. Скільки літ довелося шукати – я ж не мав жодних слідів… Єдині двоє людей, що бачили вас, померли. Я не знав про вас нічого, крім пестливого прізвиська, що вона вам дала. І от сьогодні припадком почув це ім’я… Моліться, бо тут-таки вам і смерть!

Доріан Ґрей аж обімлів зі страху.

– Я ніколи її не знав, – пробелькотів він. – Навіть і не чув про неї… Ви з глузду з’їхали!

– Краще покайтеся в своїх гріхах, бо на вас чекає смерть – це так само певно, як і те, що я Джеймс Вейн!

Мить була моторошна. Доріан не знав, що казати, що робити.

– На коліна! – гаркнув Джеймс Вейн. – Даю вам на покуту хвилину, не більш. Цю ніч я відпливаю до Індії, але перше мушу розквитатися з вами. Даю одну хвилину. Все.

Доріанові руки безсило обвисли. Скутий жахом, він не знав, що вчинити. Раптом одчайдушна надія зблиснула йому в думці.

– Стривайте! – скрикнув він. – Скільки років тому померла ваша сестра? Кажіть-но!

– Вісімнадцять років тому. А що? До чого тут час?

– Вісімнадцять років! – переможно засміявся Доріан Ґрей. – Вісімнадцять років! Та підведіть мене до ліхтаря і гляньте мені на обличчя!

Джеймс Вейн кілька секунд нерішуче стояв, не розуміючи, що б означали ці слова. Потім поволік Доріана з-під темної арки.

Хоч яке було світло ліхтаря тьмаве й непевне під вітром, усе ж його стало Вейнові пересвідчитись у страшній своїй помилці. Обличчя людини, що її він замалим не вбив, сяло квітучою, незаймано чистою юністю. Цьому юнакові, здавалося, ледь більше двадцяти літ. Він виглядав лише трошки старшим – та й то навряд – за його сестру, якою вона була багато років тому, коли Джеймс прощався з нею. Це явно був не той, хто завинив у її смерті.

Джеймс Вейн відпустив Доріана й відступився назад.

– Боже милостивий! – вигукнув він. – А я ж ледь не застрелив вас!

Доріан Ґрей важко перевів подих.

– Так, ви мало не вчинили жахливого злочину, чоловіче, – сказав він, суворо дивлячись на Джеймса. – Хай це буде пересторога для вас: людині не слід переймати на себе помсту.

– Простіть, сер, – промурмотів Джеймс Вейн. – Мене збили з пантелику… Оте слово, що я випадково почув у цьому триклятому нетрищі, воно звело мене на манівці.

– Ходіть лишень додому, а револьвера сховайте, бо інак не минути вам лиха, – сказав Доріан і, повернувшись, звільна рушив своєю дорогою.

Джеймс Вейн, усе ще нажаханий тим, чого заледве не скоїв, стояв на бруку. Він увесь трусився. Незабаром якась чорна тінь, що скрадалася попід мокрим муром, вийшла на світло і безгучно наблизилась до нього. Він відчув на плечі чиюсь руку і, здригнувшись, повів ошелешеним поглядом. Це була одна з тих двох жінок, що пили за прилавком.

– Чом ти не вбив його? – просичала вона, впритул підсуваючи своє зморене обличчя. – Я так і думала, що ти за ним кинувся, коли вибіг з Дейлі. Йолоп ти! Тре’ було забити його. У нього до біса грошей, і він гірший самого диявола!

– Він не той, кого я шукаю, – відповів Джеймс Вейн. – І не грошей мені треба. Мені треба порішити одного типа. Йому тепер має бути десь під сорок. А цей – ще майже хлоп’я. Дякувати Богові, я не заплямував своїх рук невинною кров’ю.

Жінка зневажливо засміялась.

– Майже хлоп’я! – перекривила вона. – Га, телепню, таже скоро буде вісімнадцять літ, відколи Чарівний Принц довів мене до такого стану!

– Ти брешеш!

Вона звела руку вгору.

– Як перед Богом присягаюся!

– Присягаєшся?…

– Щоб мені язик заціпило, коли я брешу! Він найгірший з усіх, що шаландаються тут. Кажуть, він продався дияволові за гарне лице… Еге ж, скоро буде вісімнадцять літ, як я вперше стрілася з ним, але він не дуже змінився звідтоді… Зате я змінилася, – докінчила жінка з тужливим усміхом.

– Ти клянешся в цьому?

– Клянуся! – хриплою луною повторили її плоскі губи. – Тільки не виказуй мене йому, – жалібним тоном додала вона. – Я його боюся. І дай мені трохи грошенят на нічліг…