Степан Васильченко - Олив'яний перстень

- Ось де він! Валя, чого ж ти сидиш тут, - ходімо ж з нами!

Валя скривився, чухає голову:

- Я зараз.

Постояли, підождали:

- Валя, ми ж тебе чекаємо!

З досадою:

- Та зараз же. Ідіть, я вас наздожену. І полегшено зітхнув, коли ті сховались у вуличці. А на рундуці, коло крамниці, як уродився, дід Маркіян; розмахує руками, щось доводить людям, задирливо позираючи на Валю.

Валя прислухався, і його почало непокоїти. Дід знову, мов навмисне, плів те, що вчора звечора:

"Дні тепер стали менші, чим колись були, стираються".

Не витерпів Валя, схопився:

- Маркіяне Васильовичу, - стримано почав він, - ви людина розумна, і я вас поважаю, проте мені дивно, навіщо ви морочите людям голову тими дурницями, що самі в них не вірите: "дні стираються", та хіба день - то це така монета, що може стертись? То вигадали "птиці з залізним носом", а тепер "дні стираються". Та нехай би хто говорив, а то ви, людина грамотна, можна сказати, вчена.

Дідові ніби цього тільки й треба:

- Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурниці, хай ми дурні, а от ти учений, редактор, а чи знаєш ти, що таке "клєточка"?

Розпочинався звичайний на майдані диспут. Люди заворушились: про цю "клєточку" знали вже всі. Попідіймали од карт голови:

- Ану, ану, Валю?

- Знаю! - певно промовив Валя.

- А я тобі скажу, що ти цього не знаєш! - задирливо промовив дід.

- Парі! - запалився Валя, аж схопився. Забили заклад.

Валя одкашлявся і почав:

- Клєточка, клітинка - це значить так… кожна рослинка, кожний живий організм складається з маленьких частинок, їх звуть кліт…

Одностайний регіт не дав йому закінчити:

- Не туди, Валю, попав!

- Не в ті ворота заїхав!

Валя оторопів: регіт був добродушний, певний, щирий. Наперед вискочив руденький, босий, у білих штанях чоловічок і одрапортував:

- Клєточка - це значить от що: так, як треба, щоб люди були безроднії, без отця-матері, от їх будуть виводити у такій клєточці, як, скажемо, курчат.

- Хто це вам наказав такого?

Виявилось, якась лікарка читала в селі лекцію.

- То вона, певне, не так казала?

- Ну, скажи, коли ти вчений, як саме.

…

А дід однією рукою взявся за бік, другою велично показував уже на верх шовковиці, що росла за тином:

- Отож лізь, вражий сину, на цю шовковицю та прокукай мені разів із десять зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.

- Та підождіть, та як же… - почав було сперечатись Валя. Загули. Зареготали:

- Не хочеться?

- Ну, добре, ну, добре, - мимрить збитий з пантелику Валя, - хай буде так… тільки…

Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гіллях кувала хрипко зозуля.

А дід Маркіян гладив довгу свою бороду; походжав коло тину, насмішкувато око щурив:

- І де вона видралась така зозуля, що в спасівку почала кувати?

- Київська бачте, вчена, - реготали люди. Зліз Валя червоний-червоний, кусає губи, напружує всі сили, щоб утриматись: от-от бризнуть із очей сльози. Замовк, затих, тільки чмихає носом. А дід Маркіян моргнув через плече сусідам, задирає знову:

- От він усе про те, що немає відьом та домовиків, а взять би хоч те саме радіо… Носяться з тим радіом, як дурень із ступою, а воно таке, ніхто тобі не пояснить, не докаже до пуття.

- Може, таке радіо, - додає другий, - як завелося ото в Богданах. Чули?

Почав розповідати. Завелось щось на горищі, дмухає сажею по хаті, дмухає по сінях, їсти вимагає, та щоб чогось доброго, бо на голові й миску розіб'є. Та щоб і самогонки півпляшки. От які тепер позаводились. Прикликали священика одслужити молебень у хаті. То що ж ви думаєте? Той править, а воно підспівує на горищі: "Господи помилуй"… От тобі й радіо…

Регіт пік Валю огнем. Найбільше допікало Валі те, що не знав він, з чого, власне, сміються.

- То це, по-вашому, і радіо - домовик, чи як?

- Домовик не домовик, ну, то й не людина, - допікав дід Маркіян, - домовик, то той, хто сидів тихенько на горищі, що хто там його почує й побачить. А тепер таке понаставало, що все на люди випирається: ось, розповідають, у Харкові: тут базар, тут мира - не протовпишся, а воно з піддашшя привселюдно реве без сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в ушах закладає, коні лякаються. Он як тепер повелося. А поспитай: що воно, - дід скоса зирнув на Валю, - так він що тобі скаже: "радіо", мовляв, та й годі…

Валя, що сидів, сумно схилившись на руку, раптом обурився, підвів голову:

- Та що ви кажете, Маркіяне Васильовичу? Про це ж якраз пояснюють в журналі, що надсилають вам у хату-читальню. Там є й про це саме радіо в Харкові.

Дід шанував книжку і ніколи не казав, що в книжці брешуть. Тому він пішов на інші викрутні.