Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Попович забере усю любов пана професора до нас! — так сказала Коляска.

Після останнього уроку Стефа сама підійшла до Дарки.

— Ти мусиш колись прийти до мене, — сказала сердечно і поклала руку на Дарчине плече.

Не були це ні перепросини за попереднє, ні залицяння, ні чемність. Це була просто дружба. Дарка це зразу відчула.

— Гаразд. Як хочеш, то я прийду сьогодні до тебе. Розв'яжемо задачу з математики на п'ятницю.

Стефа потерла по лобі своїми гарними пальцями:

— Ой, сьогодні ні!..

— Чому? — вихопилося в Дарки, і вона відразу пожалкувала за свою поспішність.

Стефа обняла Дарку за плечі (як вона пахне, вся ця дівчина!):

— Коли ми маємо бути добрими приятельками, то я не хочу тобі неправди говорити. Я це кажу тому, що я не можу тобі сказати, чому ти не можеш прийти сьогодні до мене…

Дарчині очі стали зовсім вогкі від нового розчарування.

«Коли сьогодні не можеш прийняти мене, то навіщо було взагалі запрошувати?» — дорікають ті очі Стефі. Все ж Дарка не хоче, щоб Стефа здогадалася, як це їй боляче, і тому намагається засміятися:

— Я знаю, яка це причина. Ти маєш рандеву з якимсь хлопцем…

Стефа нітрохи не бентежиться:

— Ти помиляєшся… Це щось серйозніше. Колись, може, зможу і з тобою про це поговорити. Поки що це таємниця, про яку я не маю права говорити.

— Але як буде можна, то скажеш мені, яка це таємниця… так? — не питає, а просить Дарка. Для Стефи це зовсім природно:

— Ясно, що скажу тобі! Бувай!

Стефа збігає з своїми книжками, але на передостанньому східці зупиняється, бо згори дає їй якийсь знак Оріховська. І Дарка чує на власні вуха, бо ж не може не чути, стоячи за спиною Оріховської, як та передає їй:

— Отже, о шостій!

Значить, цю таємницю Оріховська також знає. Значить, Оріховська ближча її серцю. Значить, на сімнадцять дівчат у класі Дарка не має жодної щирої душі. А все це разом значить, що людина дуже радо втекла б з цієї школи, від цих товаришок, цих Лідок, Орисьок, навіть від цих гарненьких Стеф до Веренчанки, до тата, мами та бабусі.

Дарка хоче сама йти додому, тому виходить остання з класу. Під тягарем своїх думок сходить униз поволі, східець за східцем, але раптом на п'ятому східці зупиняється, глибоко вдихає повітря і швидко перескакує по два східці відразу: Данкова ясна чуприна (що він робив тут після обіду?) тільки що майнула з класу до вхідних дверей.

Сьогодні такий лиховісний день. Що то буде, божечку, що то буде, ще як і Данко чкурне у ворота, ніби не впізнавши, не помітивши її?

Адже вже раз говорив їй, що учням заборонено заводити балачки з ученицями! Та, о, диво солодке, Данко не втікає від неї.

— О, Дарко! — каже за своєю звичкою і зупиняється. — Скільки ви уроків мали?

Дарці перехопило віддих у грудях, і вона не зразу може відповісти на таке звичайне запитання.

— Можна тебе провести трохи? — питається Данко.

«Може, йому здається, що він не зі мною говорить?» — аж не може вірити своєму щастю Дарка.

— Спізнишся дуже на обід, як підеш зі мною, — дивиться на його втомлене лице ніжними материнськими очима Дарка.

— Дурниця, — відповідає він рухом голови і руки водночас, але таким, що Дарка визнає його правоту: це дійсно дурниця.

— Ти не гніваєшся на мене, що я до тебе не показуюся? — запитує і відразу ж виправдовується: — Ці репетиції в музичному інституті страх як забирають в мене час.

— Коли ти дійсно не маєш часу, то чого я маю гніватися на тебе? — каже обережно Дарка. Слух Данка став вразливішим, ніж колись.

— Зіпсувало тебе місто, Дарко, — сміється Данко, — і ти вже не віриш мені.

Дарка воліє про це не говорити. Ще трохи — і вона ладна докоряти собі, що не він її, а вона його забуває. Що знає, наприклад, вона тепер про нього? Як знає вона його думки, його плани на наближче майбутнє?

— Знаєш, з дому писали, що на великдень буде шлюб Улянича з панною Софійкою. Погуляємо, Данку? А ти… ти хотів би бути професором, так, як Улянич? — хоче щось про його думки довідатися Дарка.

На таке запитання Данко відповідає сміхом:

— Що тобі бог дав? Я… я… мав би колись бельфером [19] Вчителем (зневажливе). бути? Ти іноді щось таке смішне скажеш, Дарцю! Знаєш, ким я хотів би бути? Я хотів би колись мандрівником бути! Глобтретером, обходисвітом! Розумієш, що це значить?

Дарка не розуміє цього нового слова, але виразно відчуває всю його безодню. Обходисвіт? Вічний мандрівник? А що тоді з нею буде?

Та Данко сам уже спростовує сказане: