Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Добре! Гаразд! Ідемо до Крамоліна!

Посеред Головної вулиці, пригадує собі Дарка, що тут десь, під номером 77, живе її добра знайома, пані Робертова. Може б, дівчата хотіли з нею відвідати її? Ориська знову стає в опозицію: як, тепер, саме сьогодні?

Нічого. Дарка тільки подзвонить, запитає її, і більше нічого. Нарешті Ориська погоджується. Дарка веде їх на перший поверх ліворуч.

— Тут вона живе!

— Бійся бога, Дарко, — читає табличку на дверях Орися, — таж тут живуть якісь Енглі…

Та Дарка подзвонила вже, і тепер не залишається нічого, як тільки сходами з першого поверху, і то не як-небудь, тікати, але так, щоб аж патинки губити. Адже хтось відчинить двері і впізнає, що це учениці з «Лічеул українян» — з «ЛУ» на беретиках.

Ориська, добре вихована попова дочка, мало не плаче. Вона дякує за таке частування! Дякує за таке товариство! Це ні до чого доброго не доведе! Недарма кажуть, що до часу дзбанок воду носить.

Дарка ледве вмовляє її, щоб вона пішла з ними до Крамоліна на морозиво. Вони будуть уже серйозно поводитись. Добре? Ну, добре, Орисько? Певно, що «добре», бо все ж таки нема що й казати, морозиво є морозивом і нагода поласувати трошки не трапляється щодня.

У цукорні Лідка по-панському, по-німецькому, замовляє три великі порції. Ориська ще хвилину стежить з недовір'ям за Дарчиною поведінкою, але помітивши, як побожно Дарка збирає язичком з ложечки рожеве морозиво, заспокоюється.

Лідка з Даркою за кожним разом, як хтось минає їх столик, починають балачку словами: «Як була я у Парижі», але це тільки бавить Ориську.

Поїли, а тепер треба платити. І тут Дарка ніяк не може знайти свої гроші. Перегорнула всі книжки, повитрушувала з портфеля все, що було, аж до вчорашніх крихот з хліба, обмацала всі кишені, а грошей нема. Нема, і кінець! Гроші ж не шпилька.

— І що тепер буде? — спитала Ориська злякано. Дарка і не думає впадати в паніку.

— Я, мабуть, загубила їх або там, у тій пивничці, або як ми летіли зі сходів… Нема іншої ради, тільки ти, Орисько, мусиш заставити свою золоту сережку.

Орисьчині очі миттю наливаються сльозами.

— І треба було всього цього, Дарко! Я ж не можу заставити сережку… бо раз, що її не можна зняти, а по-друге, це пам'ятка про хресну маму… А по-третє… це страшно неелегантно заставляти речі… Так роблять тільки останні пияки і картярі… Я не можу, Дарко!

— А ми тут до ночі теж сидіти не можемо. Я зову офіціантку, Орисько!

Дарка дзенькнула ложечкою об тарілку, і вмить з'явилася коло їх столика панна, вся у білому, як медична сестра.

— Ми платимо. Три великі порції. Скільки?

Орися схоплює Дарку за руку:

— Дарко, я не буду!

— Дай спокій! — викручує Дарка свою руку, виймає з кулака пом'яті гроші і платить.

— Ти свиня! — не може стримати себе добре вихована Ориська.

— Ні, Орисько, я тільки дуже-дуже щаслива!

Ориська не розуміє такого щастя. Вона прощається з Даркою і Лідкою, бо їм до хати всього кільканадцять кроків.

— Що ми скажемо твоїй мамі, де ми були до цього часу? — запитує Дарка.

Лідці не треба довго шукати виправдання:

— Не знаєш що? Мали задачу на останньому уроці! Слухай, — спадає щось інше Лідці на думку. — Я не радила б тобі дружити з Сидір.

— Чому? Що ти маєш проти неї? — вражено і здивовано запитує Дарка.

Лідка сміється своїм ущипливим сміхом:

— Вона може бути небезпечна для тебе!

— Що ти кажеш? — не розуміє Дарка.

— Те, що чуєш! Я чула, що вона якісь заборонені книжки читає.

Дарка не має бажання розпитувати більше. Не хоче псувати собі цей безхмарний, прекрасний день у своєму житті.

Перший урок у вівторок — румунська. Кожного вівторка Ориська має матовий від пудри ніс і оксамитну стрічку попід косами на голові. Ориська обожнює вчителя Мігалаке. На уроці, як вірний пес, вона дивиться йому у вічі, і кожна зміна на його лиці чи в його голосі віддзеркалюються в її покірних очах. Дарці розповідає, що їй по ночах сниться та кімната і хата, де він живе: там стіни з червоного оксамиту і високо під стелею співають золоті птахи. Дарка не може зрозуміти Ориську, не в силі приховати свого обурення:

— Орисько, я тебе знаю! Передо мною не маєш потреби прикидатися! Тебе так цікавить Мігалаке, як торішній сніг. Хочеш мати «форте біне» («дуже добре») з румунської, а перед ним граєш турка.

Тоді спокійна, побожна (кожне друге слово в неї — це «гріх») Ориська вибухла святим гнівом, майже грішним обуренням:

— Як ти можеш так говорити! Як ти можеш про мене так думати! Так… так… я хочу мати в нього «форте біне», але не тому, що ти думаєш. Зовсім не тому… Я думаю, що, може, як буду пильно вчитися, то він заговорить колись до мене під час перерви… Може… Яка щаслива його мама, що може щодня бачити його… подавати йому до столу… дивитися на нього, як він спить…