Ірина Вільде - Повнолітні діти

О, воістину велика притягальна сила забороненого овочу!

Співаки ще перебувають у засвітах, коли батько молодої вилазить на табурет, з якого щойно диригував Данко, і просить гречних, дорогих і ще якихось там гостей послухати одну хвилечку, що хоче сказати пан Лупул.

— Буде, буде, вже говорив!

— Ми хочемо співати, а не слухати чиїхось теревенів!

— Люди, дайте спокій, подумайте, з ким маєте справу!

— Та дайте йому вже раз сказати слово…

— Агі, і тут нема спокою від нього!

Лупул, добре вже напідпитку, спираючися на плече дружини, підвівся з-за стола, розкуйовджений, з висмиканою поверх ременя штанів сорочкою, з асиметричними, ніби після припадку, очима, з кислим виразом обличчя, і почав жебоніти тією ж начетверо ламаною румунсько-українською мовою:

— Атенчюня!.. [90] Увага! (Рум.) Я думав, що ви люди, а ви порц єштешті [91] А ви свині (рум.) . . Єште, аша параграфул [92] Є такий параграф (рум.) . , що треба насамперед по-румунськи співати, а ви гоці че ац мі фекут? [93] А ви, чорти, що мені зробили? (Рум.) Вай де мені!.. Що буде тепер моя голова?! Вай де мені… че ац мі фекут, га? Вай де мені, вай де мені!

Він чухав усіма десятьма пальцями голову і, не знаючи, либонь, що йому далі робити з руками і людьми, які не хотіли його послухати, з розпачу налив собі склянку вина і випив його, наче цуйку, одним духом.

Якийсь панок, що його за інших обставин я б прийняла за представника похоронного закладу, зграбно, як півень, вискочив на ту ж табуретку і промовив високим дискантом:

— Прошу панства, прошу заспокоїтися. Закон є закон. Пан Лупул має рацію. Ми повелися, хоч, гм… я вже довгі роки не співаю… І поки ще не пізно, нам треба виправити свою помилку! Проше, пане Лупул, як ваша ласка, — звернувся до економа добірною румунською лайкою, — а ми всі — чи не так, прошу панства? — підтягаємо. Ми любимо українські, о, пардон, я хотів сказати румунські пісні, прошу, починайте, а ми підтягнемо.

— То тягніть, аж лусніть! — кинув хтось весело, для сміху, але не всім було смішно від цього дотепу. Серед тих, хто зберіг серйозне лице, був і мій бідний татусь.

Лупулиха, яка врешті зрозуміла, чого вимагають від її чоловіка, засміялася голосно, по-дитячому, широко відкриваючи рота (якби була не зрозуміла, теж так засміялася б!). Сказала рідною мовою, не перестаючи сміятися:

— Та чого ви хочете від нього? Він п'яний, як свиня. Я буду співати, а ви всі, — зробила заохочувальний жест рукою, ніби збиралася всіх підняти на ноги, — підтягуйте за мною.

Вона встала, обсмикнула на животі сукню, взялася за вуха (був це один з тих механічних рухів, якими жінки автоматично перевіряють стан своєї зачіски), — і сталося друге чудо того вечора. Звичайно, не у масштабі століття, як перше, але, в усякому разі, на веренчанську міру — неабияке.

З тієї бочівочки з кругленькою шийкою полилася така чиста, таким глибоким чуттям забарвлена мелодія, що всі присутні без особливого примусу, зачаровані піснею і її виконанням, підтягли рефрен: «Де че ну вій, де че ну вій?» [94] «Чому не йдеш?» (Рум.)

Дарку ніби справді на крильцях рендунерілор [95] Жайворонка (рум.) . перенесло у підміські лісисті околиці Штефанештів, куди вона ходила з Зоєю Локуіца по лісові горішки і де співала оці самі «Рендунеле», причому кожний вкладав свій окремий зміст в пісню. Підтягуючи за Зоєю «Рендунеле», я виливала свою тугу за рідною стороною, за домом і, зрозуміло, за ним.

Ні-ні, ця чудова пісня аж ніяк не асоціювалася в моїй свідомості з ворогами і окупантами. Так, мабуть, відчувала не тільки я одна.

Хтось торкнувся мого ліктя. Улянич.

— Але вона має голос! Хто б то сподівався?! Гарна пісня. Чия музика?

— Не знаю. Слова Емінеску.

— Це я знаю.

Татко підійшов до нас. За мною став Данко. Він теж був під враженням голосу жінки Лупула.

— Отак-то й пропадають таланти. Їй треба б кінчати консерваторію, а не виходити заміж за п'яницю. Такий голос, такий від природи поставлений голос. Це щось незвичайне!

Дарка чула, як Улянич, тримаючи татка за руку, не говорив, а нашіптував йому:

— Знаєте, що спало мені на думку, пане Попович? Мені здається, — я відштовхуюся від нашої Буковини, — що надходять такі часи, коли сильніші народи ковтатимуть менші, слабші, культурно й економічно змітатимуть з лиця землі, як невигідну заваду на шляху свого розвитку, не гарматами, не отруйними газами і не спеціальними законами, а культурною перевагою. Почнуться, це я вам кажу, хрестові походи культуртрегерів на своїх слабших сусідів.