Ірина Вільде - Повнолітні діти

Дарка підсміхнулась і відразу відчула, що посмішка вийшла дуже глупа й неприродна. Станула собі у сам куток між вікном і шафою. Чула, що Данко намовляв Ориську:

— Це нічого, що голос слабенький… зате слух маєте гострий, як у мишки… Я поможу вам витиснути з себе всю силу голосу… Добре, панно Орисю? Ще сьогодні по пробі підемо до вас і зробимо вдома пробу… Згода?..

Орися маніжилася щось потихо, а Дарка думала: «Але вдає… але вдає… трохи їй очі не повискакують, що буде з Данком грати…»

Данко доніс голосно на весь зал, що він далі гратиме з Ориською, Улянич пристав, і… Дарка, як непотрібна, могла винестись за двері. І вже пустилася до дверей, як запримітив це Улянич і кликнув:

— Заждіть, Дарко, проба вже кінчиться… Я йду у ваш кут, підемо разом…

І вона залишилася. Залишилася, щоб на власні очі бачити, як Данко заскакував з тими дурними нотами коло Ориськи, як притупцював ногою за кожним разом, як вона тільки уста до співу відчинила. Мусила бачити ще й те, як Данко з помешкання виніс якісь олівцем написані ноти і став грати над самим вухом Орисьці.

— Власні композиції, — моргнула Ляля Дарці й прискулила смішно одне око. Але Дарці було не до жартів, і вона вдала, що не бачить Лялиної гримаси. На щастя, проба скінчилася. Ляля стала з Стефком на порозі й зачіпала кожного, хто мусив попри них переходити. Данко стулив скрипку під пахвою і вийшов разом із Ориською. Як проходили коло Дарки, що все ще ждала на Улянича, Ориська відізвалася:

— Йдемо до нас робити пробу при фортепіано… Як маєш охоту, ходи з нами… — Вона навіть пристанула на хвилиночку.

— Панна Дарка не любить музики, — буркнув грубо Данко й потягнув Ориську за собою.

Дарці аж уста затремтіли. «Чого він мститься так на мені? Хіба… хіба це моя вина, що бог не дав мені слуху?» — думала, недалека від плачу.

Нарешті й Улянич з'явився з ключами від класу в руці. Він засміявся до Дарки і, вказуючи бровами на Данка й Ориську, що йшли попереду, сказав:

— З тих двоє шкрабів виростуть колись українські музичні слави… Шкода тільки, що позадурюються в собі й муза піде гуси пасти… Згадаєте моє слово, що тих двоє поберуться ще колись…

Дарка не відзивалася. Хтось там на небі забув того вечора, що пора засвітити світла, і сльози могли вільно котитись одна за одною. Ніхто не бачив їх ані не догадувався.

За якийсь час знову озвався Улянич:

— А вам, мала, здалось би нині порядно вуха вим'яти… Але то порядно! Що ви собі дозволяєте? Костик може бути який собі хоче… але він старший за вас… Запам'ятайте собі, дитино, раз на все: в товаристві вітаємося і з найтяжчими своїми особистими ворогами… але тільки з особистими!

Дарка ще не могла прийти до слова без того, щоб не пізнати було, що вона перед часочком плакала. Тому далі мовчала. Улянич поклав свою мозолисту, як з заліза, руку на Дарчину голову:

— Я вас розумію, Дарцю… Думаєте, що Улянич відразу мав двадцять дев'ять років?

Коли Дарка далі не відзивалася, він сказав, щоб її потішити:

— Не беріть собі так дуже до серця моїх слів, Дарочко… Ви знаєте, що я вам крайчик неба прихилив би…

Коло самої брами ще щось пробував говорити, але Дарка далі не відзивалася. Подала в теміні руку і зникла за хвірткою. Улянич постояв ще хвилинку, потім пішов горі дорогою, підсвистуючи мелодію «Ой у полі при дорозі».

Дні бігли якоюсь нерівномірною ходою.

Дарка далі держалася домашніх порогів, як ластівка стріхи. Хоч тепер, коли після свого упокорення [7] Приниження. там, у саду Підгірських, виступила проти Костика на пробі у школі, властиво, могла знову без спущених очей приставати з ними. Тим паче, що була там уже Ориська. Ориська завсіди могла бути тією останньою дошкою рятунку, що на ній ані добитись до берега, ані затонути не можна. Та все пішло нанівець, і Дарка почувала себе ще більше самітною, як раніше. Перед тим бодай Ориську мала при собі. Про своїх наймолодших ляльок, що їх так без надуми й серця віддала на поталу Марці, боялася думати. Як би воно там не було, пережилося з ними прегарні години, був час звикнути, і тепер мусило боліти серце над їх недолею.

Правда, залишилася ще велика лялька в шафі, як королева на вигнанні. Дарка почувала, що завинила й перед нею. Хіба ж ляльки це вина, що їй, Дарці, доскочив ще один рік і ще один клас? Нишком ушила ляльці нову сукенку (хоч навіть порівняти її не можна було до того, що колись носила та лялька на собі), прибрала, причесала і — щоб не було багато балачки в хаті на ту тему прикрила серветкою, як мерця.