Микола Сом: З матір'ю на самоті

Я живу по-старому. Новини у нас такі: 26-5-1979 р. Олесь розписується зі своєю Ніною. Не знаю, чого так приспічило. Казав, що ще не буде женитися.

Вибачай, що не запрошую на свадьбу, я цим не відаю, сама думаю, що може і я не попаду…

Низький, пренизький уклін твоїм дівчатам — Ніні та Оксанці.

Ваша бабуся Ганнуся, Щ. Г. Ф.

Травень 1979 р.

Добрий день, Миколо Сом та твої дівчата

чорноброві Ніна і Оксанка!

Вибачай, Миколо, що я тебе турбую своїми незгодами. Ти знаєш, яка я одинока, нікому пожалітися. Тому і пишу тобі.

Моє материнське серце болить за Васю, свого сина, тему й невмовчу щось сказати. Вася не зносив хорошої одежини не з’їв смачного куска хліба, не поїздив по світу подивитись, як люди живуть. Він купував книги. Працював день і ніч, писав у кухні. Писав про те, що мав у голові. А тепер, як не Мишко, так Петько живе його трудом. Я, звичайно, не хвалю Олеся, він повинен був забрати батькову бібліотеку. Має свою окрему квартиру. Він свою матір поважає, яка вона не є, але ж мати. По-правді сказати, вона Васину машинку пишущу протранжирила. І книги теж…

А Н..? (Не називаю прізвища черкаського поета з етичних міркувань… — М. С.) Чого йому треба від нас? Я б йому порадила написати щось хороше для людей, чим займатися чепухою. Я щось відчуваю, але не звертаю уваги. З мертвим боротися — треба самому вмерти. 1

Поки, Миколо, живеш, дишеш та бачиш хоч трохи хочеться побути в Києві в Софіївському соборі (про Софіївський собор прочитала в «Молоді Черкащини»). Не знаю, чи вдастя через свою старість.

Ти пишеш, що література — це бородьба. Все життя бородьба, але ж не однакова. Є люди, які хочуть ступити на крок вище, щоб когось об теє…

Бувай здоровий. Пиши свої пісні зимою і навесні. Я

Симоненко-Щербань

17-2-1980 р.

Так у хаті темно, що покривуляла, як хотіла.

Добрий день, сам Сом, Сомиха і маленьке Соменя!

(Не обіжайтеся, що я звертаюся

до вас трохи з гумором).

Ти знаєш, Миколо, скільки мені хочеться написати тобі листа, але не знімаються руки. Самій не віриться, що може таке бути.

У нас недавно 19-9-1980 р. трапилось таке: Петро Павлович Линовицький, який має парт-білет і член Спілки письменників обдурив Люсю (свою жінку) і обікрав Олеся Симоненка. Він викрав книжки Васі Симоненка, які належали Олесю Симоненку, як спадщина батька. Продав і втік. Буцімто до вас у Київ. Отаке-то.

Я живу помаленьку, як усі пенсіонери. Тружусь по силі возможності.

Місяців через три хочу і мушу стати прабабусею.

27-9-1980 р.

Добрий день, Миколо Сом!

Книжки твої я одержала. Щиро тобі дякую і бажаю, щоб ти був такий відвертий, як зараз. Бажаю тобі хороших друзів, а то все з бортів човна змиває мох. Переказую Васине речення.

Книжку Марії Петрівні (двоюрідній сестрі. — М. С.) передала. У нас усі хворіють. В Олеся і малої Мирославки грип. Олесь говорить, щоб я береглася. Слизько ходити, боюся упасти.

Тепер я зрозуміла, кому мені написати нащот пенсії. Хоч люди нікуди не пишуть і їм добавляють. Я думаю, що я не в ті сани сіла.

Скажи, Сомику, чи я писала тобі поздоровлення у січні?

Бабуся Ганнуся вже теє… Та й недивно — стільки всього пережити.

Напиши, як можна, про київські новини. Я цікавлюсь, де Павличко. Дурних пліток багато.

Пробач, що десь покривуляла. Як сонечко виясниться, так пишу рівніше, а як зайде, то навпростець.

Привіт усім.

До побачення.

Б. Г. (Бабуся Ганнуся. — М. С.)

Без дати

Шановний Сомику!

Мені, звичайно, треба побувати в Києві, порадитися з розумними людьми.

Десь в Болгарії і Польщі друкувалися Васині вірші. Нам прийшло з Москви 142 крб. Просять, щоб ми вислали на спадщину документ. Ми послали. (Це було ще 24-1-81 р.) Але забракували — не такий. Півтора місяці я ходила, поки виклопотала новий. Послали 11 квітня. І досі ні бе, ні ме. Не доберу в цьому нічого. Що за чесність?

Миколо, якби в мене не ці 70 за пличима, то я б давно приїхала у Київ. А так мушу тебе просити, щоб ти сходив (якщо неважко) в УЗАП та узнав, що треба.

Миколо, вітаю тебе з днем вашого свята — «днем преси». Бажаю успіхів у праці і всього-всього світлого в житті.

Низький уклін твоїм дівчатам Ніні та Оксанці.

Г. Ф. Щ.-Симоненко

2 травня 1981 р.

Привіт з Черкас!

Я напишу тобі те, що найдужче болить. Мені здається, що я цей вірш («Не докорю ніколи і нікому», де поет побачив свою ранню смерть. — М. С.) дето встрічала у Васиних оригіналах.

Вообще, в поетів м’яке серце. Шевченко писав: «Чує серце недоленьку, та сказать не вміє». Так і він. Йому було на серці тяжко, про що писав «минуле не вернути». Васю кликало писати, а Люсю на танці тягло. Це хатній клопіт. Не від цього він помер. А як болів, як йому не хотілось умирати, як йому, бідному, хотілось жити. Xоч би він знав, від чого все це.