Світлана Румянцева - Провідник

– Тримаємось, – бадьоро відповіла стара пані, поправляючи неслухняне пасмо сивого волосся, що вибилося з-під хустинки. – А погода, ти ж знаєш, у нас завжди чудова.

Вони ще трохи потеревенили, не помічаючи (а може й не бажаючи помічати) того, як Лакі повільно, але з методичною наполегливістю копирсався у вологій землі й вже встиг вирити лапами неглибоку ямку.

– Уявляєш, Романе, той старий будинок, що стоїть майже навпроти вашого, досі порожній, – зауважила пані Лідія.

– Дивно. Мене особисто він завжди приваблював. Невже досі нікому не спав на око? – розмірковував хлопець. – Я любив бавитися на його подвір’ї, адже товаришував з дітьми господарів.

– Так, але діти виросли та роз’їхалися в різні боки, батьки подалися в інше місто доглядати старих родичів, а будинок чи то продали чи передали в оренду якійсь агенції з нерухомості.

– Я пам’ятаю, але це було давно. Невже досі ніхто не цікавився будинком?

– Чому ж ні? – зі знанням справи відповіла пані Лідія. – Раніше часто приїжджали на оглядини, але так ніхто й не оселився.

Вона злегка зітхнула, замислившись про щось особисте. Ще трохи постояли. Збираючись іти, хлопець нахилився ближче до сусідки та зазирнув їй у вічі.

– Дякую вам, пані Лідіє, що весь цей час доглядали за нашим садочком, – мовив він.

– Та що ти, любий! – похопилася жінка. – Мені це зовсім не складно і дуже приємно. Я цілими днями порсаюсь на городі, буває залишається зайва розсада, то я й до вашого квітника саджаю. Мій старий цілком схвалює.

Роман кивнув головою на знак розуміння, проте знав, що нічого зайвого у пані Лідії не водиться. Вони з чоловіком живуть дуже скромно і не мають можливості купувати абищо заради розваги.

– А я привіз вам подарунок. Випадково зайшов у кафе, побачив їх і одразу згадав про вас, – сказав хлопець і дістав із сумки невелику коробку з вафельними тістечками у формі трикутника. – А твої ласощі вдома, – звернувся він до собаки, побачивши зацікавлення в його очах.

– Дякую, але нащо, синку? – сором’язливо прощебетала пані Лідія.

– Ви ж допомагаєте нам.

– Але…

– Пані Лідіє, попереджаю, я привіз їх із «міста».

Після цих слів старенька леді, що майже боготворила «місто» (так називали мешканці району гучний адміністративний центр) і все, що з ним пов’язано, ще раз щиро подякувала і уже без вагань взяла пакунок. Роман попрощався та пішов далі вулицею. Собака з брудною від вологої землі мордою попрямував за ним. На півдорозі Лакі ще раз заздрісно і тужливо озирнувся на пакуночок з вафлями, що досі тримала у руках пані Лідія, потім труснув головою, ніби скидаючи з себе ману, і весело побіг вперед. За мить він вже повністю перемкнув свою уяву на більш важливі, на його думку, речі. Адже молодості притаманно вміння швидко забувати.

Неширока вулиця, уздовж якої цим погожим суботнім ранком прямували хлопець та собака, нарешті привела їх до охайного двоповерхового будинку. Він був не новим, однак виглядав дуже пристойно, особливо у порівнянні з іншими старожилами, що залишилися ще з минулого століття. За своєю архітектурою будинок практично нічим не відрізнявся від сусідських, та було в ньому щось особливе, рідне, навіть загадкове. Принаймні для Романа та Лакі, які знали і любили його з дитинства.

Навколо будинку розкинувся невеликий садочок, де під тінню фруктових дерев стояла широка гойдалка з м’яким матрацом замість сидіння та навісом із ніжно-зеленої матерії. Роман штовхнув рукою хвіртку і впевнено ступив на кам’яну доріжку, що бігла прямісінько до вхідних дверей. Обабіч вже почала прокльовуватись молода трава, а квіткова клумба, оформлена у вигляді пелюсток, майоріла весняними первістками – різнобарвними крокусами та білими конваліями.

Пройшовши знайомою стежиною, Роман піднявся на першу сходинку парадного входу і на хвильку зупинився. Потім неквапливо розвернувся, розправив широкі плечі і жадібно вдихнув велику порцію весняного повітря, настільки свіжого та чистого, що у хлопця трохи запаморочилося в голові. Він присів на ганку. Вдавалася взнаки моральна та фізична втома: вони з Лакі лише вчора ввечері приїхали додому, й, не маючи сил і бажання піднятися сходами нагору, де розміщувалася спальня, буквально впали на диван, що стояв посеред вітальні. Так, напівлежачи, у важкій напівдрімоті, вкрившись лише м’яким пледом та обіймаючи собаку, що міцно спав, Роман провів цю неспокійну ніч.

Він роззирнувся. Навколо панувала неймовірна тиша, адже більшість мешканців ще відсипалися за весь довгий робочий тиждень. Та чи може взагалі тиша бути цілковитою? Природа ніколи не дрімає. З настанням світанку заснували туди й назад по своїх чисельних справах маленькі трудівники, яких і не побачиш на землі з висоти людського зросту; птахи, сидячи на тонкому гіллі, виспівували завчені серенади; молоде весняне листя колихалося від найменшого подиху вітру, а нові трав’яні паростки, немов маленькі голочки, з шурхотом пробивалися з-під землі. Роману з його творчою та чутливою натурою навіть здалося, що він чує, як несе свої темні води велична ріка, яка не так давно звільнилася від ненависних крижаних кайданів. Але все це було лише в його уяві, адже набережна була далеко звідси.