Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Я знаю, але мені треба Іллю повернути. Він мій похресник, та й у фірмі на ньому багато що трималося. То я заплачу, гроші є.

– Що ж, тоді залишайте телефон. І я, з вашого дозволу, перепишу це відео.

– Так, звісно.

Він залишив свій номер і пішов. Я подивився відео ще раз. Виглядало як цирк, але який сенс у цьому цирку? Вирішив погуглити. Спочатку намагався знайти цих хлопців. Але як їх назвати? Хлопці з шаблями? Тут фотографії здебільшого зі Сходу. Зовсім не те. Сучасні козаки? О господи, якісь морди п’яних дядьків. Тоді почав шукати інформацію про цього Іллю. Знайшов одразу. Він виявився одним із найвідоміших реконструкторів, купа фотографій, де він у середньовічному вбранні, в оточенні так само одягнених людей. З мечами, списами, у шоломі, при щиті. Знайшов його профіль «ВКонтакті». Також багато фото. На стіні численні питання від друзів, де він зник, чому не відгукується. Питання залишилися без відповіді. Скачав його фотографії. Потім підготував презентацію, щоб наочно розповісти про справу.

О-пів на дванадцяту дістав страви, розігрів їх у мікрохвильовій пічці і поставив на стіл. До приходу моєї доброї панни Понамки Хаос все мусить бути готове. Далі чекав. Передивлявся відео. Ну це щось! Троє чуваків, наче з ансамблю народної самодіяльності, при шаблях і кинджалах, з торбою грошей! Диво дивне.

Завібрував телефон. Петро знизу сповістив, що Понамка прийшла і піднімається. За цю маленьку послугу я його наприкінці тижня пригощав пивом. Заметушився біля столу, потім підбіг до дверей. Прислухався, дочекався, коли почую її кроки, і відчинив. Понамка прийшла, як завжди, вимотана після тренування.

– Красю, привіт. Що нового?

– Обід готовий!

– О, це добре! Я голодна як вовк!

Підніс їй тазик з теплою водою і милом. Понамка помила руки і сіла за стіл. Принюхалася до супу.

– Пахне смачно! – почала наминати. – Клієнтів не було? – спитала з напханим ротом.

Я не хотів відповідати, бо це могло відволікти Понамку від їжі, а я ж так старався.

– А? – наполягала вона. Як завжди, їла напрочуд швидко. Глибока, велика миска супу, а вже ложка цокотіла по дну. Ну ще реберця її затримають. Ось вже обсмоктувала перше. – То що?

– Та приходив один…

– Красю, не тягни кота за яйця! Розповідай!

– Поїжте!

– Поїм, за це не хвилюйся! Що хотів клієнт? – вона вже трощила хрящі на кінчиках ребер. Молоденькі реберця з хрящами, вона це любить. Я натиснув на кнопку електрочайника. Відчував спиною її погляд.

– У нього співробітник зник, просить знайти.

– З грошима зник? – Понамка вже гризла останнє реберце.

– Ні. Клієнт думає, що його викрали, – я прибрав миску і поставив перед Понамкою велику тарелю з пастою.

– Хто викрав? – Понамка закинула у рот таку гору локшини, що можна тільки здивуватися, якщо не знати її апетиту.

– Якісь клоуни.

– Клоуни? – вона мимрила з повним ротом, але я зрозумів питання.

– Ага. Один з вусами і оселедцем, ще двоє поголених. Одягнені у якийсь старовинний одяг, у того, що з оселедцем – шабля, а поголені – з кинджалами.

– Що за херня? – Понамка знов спитала не дуже розбірливо, та я знав, про що вона спитає.

– Сам не знаю. Схожі на клоунів, але при грошах. Вони замовили послуги зі встановлення системи зв’язку. На чверть мільйона! Платили готівкою.

– О-о-о! У-у-у! – це Понамка спочатку здивувалася багатству клоунів, а потім віддала належне смаку пасти. – Кайф!

– Я підготував презентацію. Доїдай, покажу.

– Зааз! – не дуже розбірливо, але дуже впевнено наказала Понамка.

З нею краще було не сперечатися, тож повернув лептоп до неї. Спочатку відео, яке приніс клієнт. Понамка так захопилася, що аж жувати припинила. Щоправда, ненадовго. Потім знову жувала, здолала пасту, видихнула.

– Ми беремося за це! Дзвони дяді! – сказала рішуче.

– Але, Понамко, ми навіть не знаємо, хто ці клоуни!

– Дізнаємося! Дай телефон!

– А десерт? Млинці з сиром!

– Наливай чай!

Вона схопила телефон, комусь дзвонила.

– Алло, Сєню, привіт, це я. Слухай, а ти нічого не чув про таких смішних хлопчиків з оселедцями і шаблями? Ну, одягнені у шаровари, наче фольклорний колектив. Так, зі справжніми шаблями! Чув? І хто це? Не можеш говорити? Давай зустрінемося! Добре, за годину у кав’ярні біля тебе.

Вона зареготала.

– Можливо, Сєня щось знає.

Я мовчав, але розумів, що цей Сєня міг нічого не знати. Він працював у міліції, в обласному управлінні. Непогано заробляв. І був закоханий у Понамку. А вона його постійно відшивала. То міг набрехати, щоб просто побачити її.