Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Та непогано. Або можна ще так: сонячне сало – промінь світла у темряві буття, – запропонував я.

– Якось той, похмуро, – закрутив головою Петро.

– На похмурості гроші можна й зробити, бо ж товар не простий, ексклюзивний.

Я впевнено закивав. Дурив голову зовсім не для того, щоб насміятися з селюка. Це моя добра панна Понамка Хаос наказала, щоби я потроху розпускав чудернацькі плітки про нас. Казала, що для нашого бізнесу добре, коли будуть про нас люди балакати щось загадкове і незрозуміле. Ото і пустив я мульку, начебто сонцем харчуюся.

– А он, до речі, і ваш клієнт. На вулиці сидить! – Петро вказав на якогось чоловіка, що сидів на лаві біля будівлі і палив цигарку.

– О, дякую. Зараз спитаю, що йому потрібно.

– Слухай, а кролів теж не вийде на сонце перевести? Вони в мене кастровані, спокійні, – з надією спитав Петро. – Їх же сто штук, жінка з ніг збивається, щоб трави їм накосити. А так би я шифер з кліток скинув і нехай сонце їдять!

– Про кролів подивлюся в літературі, – пообіцяв я і поспішив на вулицю. Роздивлявся клієнта і намагався проаналізувати, як вчила Понамка, чи буде від нього зиск, чи ні. Років під шістдесят, у костюмі, відносно новому. При краватці. Чиновник? Ні, бо он руки натруджені, збиті, у чиновників руки білі, ніжні, пальчики, як сосисочки. Але й не селянина руки. І сам на вигляд інтелігентний. Та й палить цигарки недешеві. Бозна-хто такий.

Підійшов, чоловік здивовано на мене подивився.

– Доброго дня, мене звати Краснодар Горностаєв, я з детективної агенції «Хаос», – привітався я і гостинно посміхнувся. Коли поступив до «Хаосу», хотів узяти простіше псевдо, але моя добра панна Понамка сказала, що нічого змінювати не потрібно, бо Краснодар Горностаєв – те, що треба для ТОВ «Хаос». Чесно кажучи, не думав, що надовго тут затримаюся, бо кому потрібна детективна агенція у маленькому українському місті, де колись все вирішували бандити, а тепер прокуратура? Але виявилося, що в Оклункові було достатньо людей, які мали проблеми, але не хотіли звертатися за їх вирішенням до органів. Бо прокурори мали завеликі вимоги і впевненість, що весь світ їм винен. То у «Хаоса» були клієнти, не те, щоб багато, але ми якось виживали.

Клієнт здивовано подивився на мене.

– Так той, мені казали, що у «Хаосі» дівка працює, – нарешті сказав він.

– Правильно казали. Але зараз наш генеральний директор Понамка Хаос на завданні. Я можу вислухати вашу справу. Якщо не проти, ходімо до офісу.

– Ну, ходімо, – кивнув дядько, трохи розгублений.

Ми зайшли до будівлі, Петро записав клієнта до журналу відвідувань. Микола Ігнатович Налімов – директор фірми «Оклунків-зв’язок». Не чув ані про нього, ані про фірму. Ми пройшли до ліфта. Микола Ігнатович придивлявся до моєї торби, з якої віяло смачним обідом для Понамки.

Піднялися на наш поверх, я провів клієнта до офісу, сам сховав їжу в задній кімнаті. Там у нас і їдальня, і місце, де Понамка спить після обіду.

Я сів за лептоп і відкрив документ нової справи.

– Слухаю вас, – звернувся до гостя.

– Мені треба знайти людину, – сказав він.

– Кого саме?

– Мого співробітника, Іллю Нетудихату.

Я записав і посміхнувся прізвищу. Любив такі незвичні, козацькі. Всі ці Іваненки, Петренки, Михайловські та інші видавалися мені банальними та нудними. А тут – Нетудихата!

– За яких обставин він зник? – спитав я, а сам подумав, що обставини, як завжди, прості. Хлопець зібрав гроші з клієнтів і зник кудись. Міліція за такі справи береться, лише коли хлопець десь поблизу, його можна притиснути, потягти з нього гроші. Якщо ж той улив непомітно, сховався невідомо де, то міліції його шукати нецікаво. Могли б за справу узятися бандити, але з ними клієнт зв’язуватися не хотів. То прийшов до нас. Комерційний розшук, такі випадки у нас траплялися частенько. Ми знаходили людину, повідомляли її адресу, а потім вже клієнт вирішував, як натиснути і повернути гроші. Чи за допомогою міліції, а чи тих же бандитів. Ми не брали в цьому участі, бо моя добра панна Понамка Хаос вчила поважати законодавство, особливо кримінальне. Я теж був тільки за законність у справах, бо з моєю біографією краще не потрапляти до рук слідчих органів.

– Його викрали, – несподівано сказав клієнт, зруйнувавши всі мої припущення.

– Викрали? – перепитав я, бо Оклунків не Чечня якась, тут людей зазвичай не викрадають.

– Так, викрали. До нас прийшли клієнти. Якісь дуже дивні. Ось, я їх записав, – чоловік подав мені флешку.