Я все вирішив, але наступної миті вже мчав навздогін за Понамкою. Мчав, бо колись вона врятувала мене. Коли я повернувся з колонії і не мав нічого, окрім туберкульозу. Вона дала мені роботу, житло, шанс вижити, подарувала друге життя. Потім і я допомагав їй, і вона мені. Можна було б рахувати, хто кому більше, але життя мені вона врятувала.
– Понамко! Понамко! – верещав я і наганяв коня. Він був у мене гірший, аніж в Понамки, бо я ж був джура, а вона – панич. Я б не здогнав, але Понамка, мабуть, озирнулася, побачила мене і зупинилася почекати. – Понамко!
– Що?
– Я допоможу, але потім ми одразу поїдемо звідси! Разом!
– Домовилися! Тільки врятуй Січ! – крикнула вона.
– І Непийпиво мусить слухатися мене, бо часу зовсім мало!
– Він буде! Вперед!
– Вперед!
Ми помчали до Застави. Про полоненого забули, було не до нього. Залетіли до Застави, всі тамтешні паничі та джури були при сучасній зброї. Не дуже-то вміло тримали автомати і розгублено переглядалися. Я побіг за Понамкою до башти, там біля рації сидів Непийпиво.
– Залізні птахи чули на всіх куренях! – сказав він Понамці, мене і далі намагався не помічати.
Понамка зачинила двері за нами.
– Брате Непийпиво, послухай Красю, бо від цього залежить доля Січі, – Понамка була серйозна та впевнена.
– Що? – здивувався Непийпиво.
– У нас обмаль часу. Красю, кажи.
– Пане Непийпиво, дуже скоро Січ буде знищена.
– Що? – він аж підхопився і вихопив шаблю. Понамка стала між нами. Узяла руку Непийпива і поклала його шаблю собі на горло.
– Вбий мене, якщо хочеш, але не заважай йому. Говори, Красю, говори! – сказала Понамка.
І я почав говорити. Швидко і якомога зрозуміліше. Мені вистачило кількох хвилин.
– Що це за залізні птахи, які можуть потребити фортеці наші? – спитав Непийпиво.
– Ті самі, які знищили одну з башт Застави! – нагадав я йому урок від американців.
– З тими чужинцями ми запирали!
– Але є й інші чужинці. І вони хочуть знищити Січ. Руками рабів.
– Бидло не збродить!
– А якщо вони побачать залишки зруйнованих куренів? І інших рабів з мушкетами, з яких вони добиватимуть тих паничів, які вижили?
– Мовчи! – заревів Непийпиво.
– Говори, Красю, говори, – наполягала Понамка.
– Пане Непийпиво, я сказав все, що знав. Якщо вірите мені, тоді я скажу, як можна спробувати врятувати Січ. Якщо ні, тоді можна не поспішати. І скоро нас всіх знищать.
Непийпиво кипів від гніву. У такому роздратуванні він був лише під час битви з дикими. І ось тепер. Мабуть, хотів би вбити мене, придушити голими руками. Але між нами стояла Понамка.
– Ти віриш йому, брате Набоко? – хрипко спитав Непийпиво.
– Якби не вірила, не прийшла б з ним. Тепер послухай його далі. Говори, Красю.
– Треба привести сюди раба з підвалу, який займається зв’язком.
– Звідки вєдаєш про нього? – здивувався Непийпиво і підозріло заглянув мені в очі.
– Треба привести його швидше, – я витримав погляд.
Непийпиво визирнув за двері і наказав джурам привести потрібного раба.
– Далі треба наказати всім паничам та джурам узяти мушкети та іншу зброю, що плюється вогнем, і вийти з куренів.
– Що? – Непийпиво аж скрикнув.
– Курені будуть знищені. Всі, хто в них залишиться, загинуть. Єдиний порятунок – втекти звідти!
– Рачеш ти, жеби самі ми охабили фортеці наші? – закричав Непийпиво.
– Це вже не фортеці, а могили! Вони не захистять! – я теж кричав. Непийпиво спробував вдарити мене хоча б кулаком.
– Спочатку вбий мене, а потім його, – прохрипіла Понамка. Я подумав, що вона занадто ризикувала. Бо Непийпиво був страшенно розлючений. Але ні, він не вдарив, прибрав шаблю від шиї Понамки.
– Кажи, – у нього був страшний хрипкий голос.
– Треба розіслати джур, щоб ті знайшли, де залізні птахи висадили рабів і зброю. Інші мусять охороняти сараї. Ближні курені мусять надіслати загони сюди, бо думаю, що чужинці спробують захопити Заставу. Та головне прибрати всіх людей з куренів. Бо невдовзі вони будуть знищені.
Непийпиво знову дивився мені в очі.
– Ти ж знаєш, що буде тобі, коли полжив ти? – спитав він тихо.
– Знаю, – кивнув я.
Мовчали. Тут якраз джури пригнали раба. Він був переляканий, здивовано роздивлявся нас з Понамкою.
– Я – Крася, ми з тобою розмовляли у підвалі, – сказав йому і посміхнувся.
– Я ні з ким не розмовляв, ні! – злякався він.
– Як хочеш. Скільки витримають акумулятори у радіостанцій, якщо їх забрати з куренів? – спитав я.
– Як мінімум, кілька годин розмов. А що трапилося?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу