Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Ти певний?

– Сам чув.

– Для чого ті колонки?

– Не знаю.

– А зброя? Зброю готували?

– Так, привезли чотирнадцять ящиків з «калашами».

– З автоматами?

– Так, і ще набої.

– А скільки в ящику автоматів?

– Здається, дванадцять.

– І все?

– І все. З автоматами і набоями одна вантажівка прийшла, навіть неповна. Її розвантажили, прикрили брезентом.

– А що далі?

– Не знаю. Мабуть, перевезти накажуть.

– Куди?

– Сюди, куди ж ще. Ми більше нікуди не літали.

Я почув кроки, до підвалу забіг джура, щось прошепотів на вухо Непийпиву, який уважно сидів і слухав допит. Тепер підхопився, прошепотів щось Понамці і побіг геть.

– Що там? – спитав я у Понамки.

– Знову залізні птахи летять. Непийпиво пішов подивитися.

– Це вечірній рейс, – кивнув пілот.

– Мусив бути ще рейс?

– Так, нам сказали, що один рейс вдень. Оті ящики. Потім увечері ще рейс зі зброєю і пасажирами.

– Якими пасажирами? Десант?

– Не знаю, але навряд чи. Сказали, по два-три пасажири будемо разом зі зброєю вивантажувати і летіти далі.

– А потім що?

– Потім мусимо повернутися на базу і більше нікуди не літати. Строгий наказ, о котрій мусимо повернутися і сісти.

– Чому так?

– Не знаю. Сказали, що до восьмої всі мусять бути на базі. Завтра ще можуть бути рейси, це останній день, потім нам виплачують премію і до побачення. Така домовленість була.

Пілот дивився то на мене, то в підлогу. Він був переляканий, не знав, чого йому чекати. А в мене почала боліти голова. Бо дуже багато інформації. Треба все обміркувати, але я розумів, що часу залишилося небагато. І ще розумів, що на Заставі краще не лишатися.

– Понамко, нам треба ще раз поїхати на місце, де впав гелікоптер, – сказав я.

– Для чого?

– Дещо подивитися. Цього товариша треба узяти з собою.

– Красю, ти певен?

– Так, певен, і це дуже важливо.

– Добре, ходімо, – рішуче кивнула Понамка.

Вона тепер була у великому авторитеті, то ніхто не смів їй заперечувати. Ішла попереду, я вів полоненого льотчика, який почав канючити, щоб не вбивали. Порадив йому замовкнути, лише так у нього буде шанс вижити. Коли вийшли у двір фортеці, гуркіт двигунів гелікоптерів вже стихав. Понамка доповіла Непийпиву, що ми поїдемо на місце падіння залізної птахи. Непийпиво сказав, що пролетіло п’ять залізних птахів. Застави трималися осторонь, не атакували. Полетіли трохи далі і розлетілися у різні боки Січі. Непийпиво побіг до башти, щоб зв’язатися з іншими куренями. Ми сіли на коней, пілота я поклав на мула.

Вже за стінами Понамка щось спитала, а я не відповів, щоб не збитися з думки. У голові поступово все складалося. І коли картинку стало видно, я зареготав.

– Що таке? – занервувала Понамка.

– Я зрозумів, – сказав я і відчув слабкість у всьому тілі.

– Що зрозумів?

– Те, що відбувається.

– І що відбувається?

Я нахилився до Понамки і прошепотів.

– Січі – кранти. А ми, якщо пощастить, вже скоро будемо вдома, – я посміхнувся, бо був дуже задоволений. Понамка – ні, вона аж за петельки мене схопила.

– Що ти верзеш? – я бачив гнів в її очах. Ось такого гніву мені не вистачало. Дикунського гніву, який забивав геть усе, який підкоряв усю людину і надавав їй силу. Паничі вміли впадати у такий гнів, Понамка – теж, а я – ні, тому я був слабшим за них. – Кажи!

– Понамко, відпусти, – прошепотів я, трохи наляканий її реакцією.

– Кажи! – вона аж тремтіла від люті.

– Лежи і не сіпайся! – наказав я полоненому пілоту, що висів мішком на мулі. Поправив снайперську гвинтівку за плечем, щоб він і не думав тікати. Поле навколо, куди втечеш? Ми з Понамкою від’їхали.

– Красю, кажи! – не могла чекати вона.

– ФСБ, це російське КДБ, підготувало і проводить операцію по знищенню Січі.

– Що? Звідки це ти взяв?

– Пам’ятаєш бійню на пристані, коли паничі вирізали бандитів?

– Ну і до чого тут…

– А пам’ятаєш, що ми знайшли спостерігача, який сидів у кущах?

– Пам’ятаю. І що з того?

– Ось дивись, – я показав аркуш паперу. – Це слід взуття, що залишився на землі, коли хтось на гелікоптерах викрадав рабів. Я узяв його з паперів Непийпива.

– І що? – не зрозуміла Понамка.

– А те, що саме такий слід був у взуття і нашого спостерігача. Тобто у цих людей однакове взуття. Що наштовхує на думку, що вони належать до однієї структури. Той спостерігач був з ФСБ, і саме ця структура в змозі наймати авіацію, забезпечувати прикриття, постачати зброю.

– Для чого ФСБ воювати проти Січі?