Владислав Івченко - Химери Дикого поля

Вже коли почало світати, до куреня повернулися останні джури. Сказали, що раби вийшли зі схованок, поснідали і сховалися у сараї. Джури доповідали, що рабів залишилося дуже небагато. В деяких сараях зовсім нікого, в інших по десятку, по два. Один з джур сказав, що вбив якогось раба, у руках якого була шабля.

– Він торгнувся на мене з засажки, я ледь встиг відбити удар, зарубав його. Ось шабля. Джурська.

Порахували джур. Виявилося, що не вистачає трьох. Ніхто не здивувався. Кожної Великої крові гинуло кілька джур. То через нещасні випадки, то через рідкісні випадки спротиву рабів. Слуг послали шукати тіла. Невдовзі вони привезли вбитих джур. У двох – пробиті голови, у одного зламана шия, мабуть, впав з коня. Ніхто нічого не запідозрив, і Непийпиво проголосив бенкет. Всі посідали за столи, я був з джурами і їв смажене сало та пив пиво. Бенкет тривав до обіду, а потім всі повлягалися спати. Вночі мені снилася кров, перерубані горлянки і відрізані вуха. Багато.

Я прокинувся ще вночі. Вийшов у двір куреня, побачив, що сторожа чергує на стінах і біля воріт. Яка б гулянка не була, а про безпеку на Січі не забували. Попросив у слуг чаю. Заради мене вмить повісили на вогонь чавунок і швиденько нагріли воду. Заварили, потім налили у кухлик. Вже допивав, коли підійшов якийсь слуга, сказав, що він тепер служить Набоці.

– Мій пан наказав передати, що як тільки світатиме, поїдемо на Заставу. Жеби ти був готовий.

– Добре? А де пан зараз?

– Сидять з Непийпивом.

Я пішов ще трохи поспати, але не спалося. Відчував себе дуже погано. Так само, як колись у колонії. Тікати звідси будь-як, аби тільки не залишитися. Тікати чим швидше, тим краще! Тікати! З цих кривавих країв. Як не було погано в Україні, але там мене не примушували вбивати. Там не було стільки крові. Дістатися до Застави і там вже вигадати, як втекти.

Я остаточно все вирішив ще до того, як сів на коня і ми поїхали. Непийпиво, Понамка, я, двоє слуг і ще кілька мулів, навантажених документами Непийпива. Проїздили біля порожніх сараїв. Понамка спитали, де раби, які вижили.

– Всіх, хто вижився, зібрали в один сарай. А спорожнілі сараї заселять бидлом з іних куренів.

– І багато вабоєно було?

– Біля п’яти тисяч рабів. Скільки треба.

– А скільки треба?

– Жеби бидла не більше, аніжелі сто на одного панича. А їх було більше. Зле то, тому зчинили Велику кров.

В одному місці побачили, як раби копали глибоку яму.

– Сюди скидатимуть трупи бидла, жеби від них не було вроду, – пояснив Непийпиво.

Ми їхали далі. Вже недалеко біля кордону з куренем Соломахи почули дивний скрекіт.

– О, дивіться, мала залізна птаха! – скрикнув Непийпиво і вказав на невеличкий літачок, що летів над нами.

– Красю, що це? – спитала Понамка, яка знала, що я цікавлюся різними літаючими об’єктами.

– Здається, БПЛА.

– Що це таке?

– Безпілотні літаючі апарати, – я уважно спостерігав за його польотом, бо він же міг вдарити по нас. Але ні, полетів собі спокійно далі.

– Ти щось вєдаєш про них? – зацікавився Непийпиво.

– Дещо.

Він махнув рукою, і слуги зупинилися, ми ж від’їхали метрів на сто.

– І що це таке? – спитав Непийпиво.

– Залізні птахи, тільки без людей всередині.

– І для чого вони?

– Ці для розвідки, але є й такі, що можуть кидатися вогнем та вбивати. А що, раніше таких тут не літало?

– Ні. Тільки останні дні. Майже з усіх куренів сповіщають, що зочили се.

– Майже з усіх? То Січ уважно вивчають, – кивнув я.

– Хто? – Непийпиво підозріло подивився на мене.

– Я не знаю, але думаю, що скоріше вороги, аніж друзі.

– Звлаща багато їх над Заставою. Звідти ознаймили, що лічать їх десятками. Тому я і вирішив овамо поїхати.

– Логічно, що саме там малих залізних птах багато. Вони летять уздовж ріки Снів, а вже від Застави розлітаються по Січі. Треба попросити людей із Застави спробувати збити таку штуковину. Ну, валчити.

– Валчити? Як? – спитав Непийпиво.

– Узяти той мушкет, яким я стріляв у чужинців. Краще кілька. Поставити людей на стінах і чекати, коли ці штуковини будуть повертатися. Потім нехай стріляють. Якщо поцілити хоча б кілька разів, ця штуковина впаде.

– Коли приїдемо, підеш на стіни, – сказав Непийпиво.

– Поки ми приїдемо, вони вже можуть полетіти.

– Тоді завтра.

– А завтра вони можуть не прилетіти, бо все розвідали.

Помітив, що Непийпиво роздратувався від того, що я не погоджувався з ними, а тримався своєї думки. Втрутилася Понамка.