Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– А як їх відбирають по розуму? – спитав я, хоч вже дещо чув про це.

– Паничем неможливо стати без грамоти. Кожен панич вміє читати, писати та рахувати. Ще з джур їх вчать бути самостійними й приймати рішення. Причому вітається хитрість, але хитрість лише стосовно ворогів. Джур не вчать кидатися голіруч на чудовиськ, ні, їх вчать усе обмірковувати і нападати так, щоб перемогти. Тупий не вийде з джур, тільки сильний та розумний стане паничем.

– Але при всіх цих здібностях вони зазнають величезних втрат!

– Для Січі це непогано. Примітивні технології обробітку землі не дозволяють прогодувати багато паничів, то їхня кількість мусить бути сталою. Жінки ж народжують регулярно, якби не висока смертність, за десять-двадцять років паничів би стало забагато і тоді їм би довелося воювати між собою за ресурси. Паничі ж воліють воювати лише з ворогами і таким чином контролюють свою чисельність.

– Під час битви з дикими вони ледь не програли і втратили дуже багатьох своїх товаришів, – засумнівався я.

– За кілька років нові покоління джур легко замінять тих, хто загинув. Слухай, а ти сам брав участь у битві з дикими?

– Брав, навіть убив кількох.

– Не бреши! – Бар-Кончалаба аж підхопився. – Паничу важко вбити дикого, а ти слабкий та дрібний, якийсь слуга!

– Головне не підпускати диких впритул. Я кидав здалеку списи. Дикі дуже сильні, але вони заважкі. Не вміють швидко бігати і ухилятися. Я кидав списи, вичікував, поки чудовисько заслабне, а потім стрибав і добивав кинджалом у горло. Головне було не потрапити під їх кам’яні сокири та палиці, якими вони трощили навіть щити паничів.

Бар-Кончалаба подивився на мене.

– То ти дійсно брав участь у битві з дикими?

– Моя панна Понамка билася попереду, хіба я міг бути осторонь?

– О, ану почекай, я зараз!

Бар-Кончалаба побіг кудись, гукав: «Славку! Славку!» Я підвівся. Був слабкий, ноги ледь тримали, підошви пекло, наче вогнем. Ледь дотеліпав до огорожі, ланцюга з ошийника якраз вистачило. Визирнув у щілину на вулицю. Там вирувало Торжище. Я навіть на Барабашово був, то думав, що торжищем мене вже не здивуєш, але тут… У мене аж щелепа відпала. Бо вулицею, яка була від мене відгороджена тонким парканом, плив натовп покупців. І натовп цей складався з різноманітних чудовиськ. Тільки поодинокі люди, а то все чудовиська, чудовиська, чудовиська. Деяких я бачив під час полювання з Понамкою, але більшість зустрічав вперше. Літаючі, повзаючі, навіть такі, що котилися. Сотні чудовиськ, які пересувалися собі у справах, спілкувалися між собою, підтримуючи рівний та густий шум. Поміж чудовиськ їздили воїни у блискучих обладунках. Вони сиділи верхи на величезних птахах, схожих на страусів, тільки значно більших. Ще воїни мали шість рук, в яких тримали купу зброї. Шестируких воїнів дуже поважали, вступали дорогу, мабуть, ці чудовиська відповідали на Торжищі за порядок.

– Красю, знайомся, це Славко, – почув я голос Бар-Кончалаби. Відірвався від щілини у паркані і побачив поруч з письменником дебелого дикого. Нехай він був у людському одязі, але оце грубе обличчя, надбрівні дуги, товстезні руки, міцний, схожий на діжку тулуб. Я злякався, бо згадав, які вони страшні, ці чудовиська. А дикий, наче у підтвердження мого переляку, зненацька з ненавистю подивився на мене і кинувся вбивати. Що саме вбивати, у мене не було жодного сумніву. І він би убив, був дуже сильний, але я схитрував. Кинувся на землю. Схопив жменю піску, потім кинувся вбік, а сам поцілив піском прямо в очі. Цей прийом підгледів у Понамки. Дикий заревів, я хотів прослизнути повз нього, але в чудовиська був занадто добрий нюх. Наосліп він схопив мене і повалив, щоб таки вбити.

– Славку, припини, він бачив битву і може розповісти! – зашепотів йому на вухо Бар-Кончалаба і спробував прибрати руки дикуна з моєї шиї. Нічого б він не прибрав, бо дикий був набагато сильніший, але Бар-Кончалаба знав, що шепотіти: – Він бачив твоїх, він розповість! Він бачив!

Це подіяло, і дикий мене відпустив. Я залишився кахкати на землі. Сам він протирав очі.

– Не бійся. Це він розлютився, бо побачив твою голомозу голову. Славік і його одноплемінники не люблять ані слуг, ані паничів, – пояснив Бар-Кончалаба.

– Якого ж хера ти його привів? – хотів я спитати, але з горлянки моєї виривалися тільки хрипи.

– Що ти бачив? – спитав Славко. Говорив він майже як людина, та ще й українською, чим дуже здивував мене. – Чого вирячився?

– Ти вмієш розмовляти? – чесно спитав я. Славко заревів і спробував вдарити мене кулаком, але на руці у нього повис Бар-Кончалаба, то удару не вийшло.