Джек Лондон - Білий зуб

Генрі знову щось муркнув і ліг у свою постіль. Він уже задрімав, як раптом його розбудив голос товариша.

– Слухай, Генрі, коли той зайда прийшов і схопив рибу, чому собаки не кинулися на нього? Ось що не дає мені спокою.

– Ти, Білле, став щось надто нервовий, – почув він сонну відповідь. – Раніше я за тобою цього не помічав. Мовчи й спи, і завтра буде все гаразд. У тебе щось із шлунком. Ото він і не дає тобі спокою.

Невдовзі обидва поснули й важко задихали, лежачи поруч під кількома укривалами. Вогонь згасав, і кільце миготливих очей тісніше оточило табір. Коли якась пара цих жарин присувалася занадто близько, охоплені жахом собаки тиснулися докупи й люто гарчали. А одного разу вони зняли такий шалений гавкіт, що збудили Білла. Він обережно, щоб не потурбувати товариша, виліз із постелі й підкинув у вогонь гілля. Коли полум’я розгорілося, коло блискучих очей відійшло далі. Білл глянув на собак, протер собі очі й придивився пильніше. Потім знову поліз під укривало.

– Генрі! – гукнув він. – Слухай, Генрі!

Генрі пробубонів щось спросоння й спитав:

– Ну що там таке?

– Нічого, – відповів Білл, – тільки їх там знову семеро. Я зараз їх полічив.

На це Генрі щось промимрив і знову захропів.

Уранці перший прокинувся Генрі й розбудив товариша. До світанку ще лишалося три години, хоч була вже шоста. У пітьмі Генрі заходився кухарювати, тим часом як Білл згортав укривала й готував у дорогу сани.

– Слухай, Генрі, – раптом спитав Білл, – скільки, ти кажеш, у нас собак?

– Шість.

– От і ні, – визивно заперечив Білл.

– Невже знову сім? – здивувався Генрі.

– Ні, п’ять. Один собака пропав.

Генрі вилаявся і, кинувши кухарське начиння, побіг рахувати собак.

– Твоя правда, Білле, – сказав він. – Товстун зник.

– Раз уже відбіг від табору, то зник як блискавка. За димом ми його однаково б не побачили.

– Та то вже дарма, – відповів Генрі. – Вони його з’їли живцем. Мабуть, скавчав у них у горлянці, хай їм біс.

– Це взагалі був якийсь дурний собака, – зауважив Білл.

– Але жоден дурний собака не пішов би на таке самогубство. – Генрі пильно поглянув на упряж, немов визначаючи особливості кожної з тварин. – Ручуся, що жоден з них не зробив би цього.

– Та їх і дрючком не відженеш від вогню, – погодився Білл. – Мені завжди здавалося, що з Товстуном щось негаразд.

Люди поснідали, прив’язали до саней свою вбогу поклажу і, розпрощавшися з привітним вогнем, рушили в темряву. І знову залунало тужливо-лихе виття, немов хтось перегукувався крізь холод і пітьму. Люди мовчали. Розвиднилось о дев’ятій годині. О дванадцятій небо на півдні зайнялося рожевим сяйвом. Але це ясне проміння швидко згасло. Навколо все посіріло, а о третій годині німий безлюдний край обгорнула своїм покровом полярна ніч.

Коли смеркло, хиже виття з правого, з лівого боку і ззаду залунало зовсім близько, так близько, що на зморених собак раз-у-раз нападав сліпий нестримний жах.

В одну з таких хвилин, коли трохи заспокоєних тварин пощастило знову загнати в посторонки, Білл сказав:

– Хоч би вже вони натрапили на якусь дичину й дали нам спокій.

– Та це справді страшенно впливає на нерви, – співчутливо відповів Генрі.

Більше вони не перемовилися й словом, аж поки не спинилися на ніч.

Генрі, нахилившись над вогнем, підкладав лід у горщик з бобами, коли раптом здригнувся, почувши звук удару, вигук Білла й пронизливе скавчання. Він випростався й побачив, як по снігу промайнула якась тінь і поринула в морок. Білл стояв серед собак і вдоволений, і якийсь приголомшений. В одній руці у нього був здоровенний дрючок, а в другій – хвіст од в’яленої риби.

– Половину таки вкрав, – сказав він. – Зате ж я його і вгрів! Чув, як заскавчав?

– А який він на вигляд? – спитав Генрі.

– Не розгледів. Знаю тільки, що чотири ноги, паща й шерсть – зовсім як у собаки.

– Певне, приручений вовк.

– Та ще який приручений, чортяка! Приходить, коли годують собак, і хапає свою частку.

Коли вони, повечерявши, сиділи на довгій скрині й курили люльки, блискучі очі оточили їх ще вужчим колом.

– Хоч би вже вони натрапили на лосів і залишили нас, – мовив Білл.

Генрі щось муркнув, не зовсім співчутливе, і хвилин п’ятнадцять обидва мовчали. Генрі дивився на вогонь, а Білл на коло очей, що світилися в пітьмі одразу ж за вогнищем.

– Невже ми ніколи не доберемося до Мак-Геррі? – знову почав він.

– Годі тобі каркати! – скипів Генрі. – Я ж кажу, що тебе згага дістала. Ковтни ложку соди й відразу полегшає. Та й мені стане з тобою веселіше.