Микола Хвильовий - Санаторійна зона

…Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

«От дурень!» – подумав я.

…Потім скинувся:

– Де ж люди?

Ну да, мені треба спішити до свого батальйону! – І я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох кроків, як щось мене зупинило.

Я здригнув і побіг до трупа матері.

Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.

Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. – Тьма.

І раптом чую:

– Ну, комунаре, підводься!

Пора до батальйону!

Я зиркнув і побачив:

– переді мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! – Тоді я поправив ремінь свого маузера й знову кинувся на дорогу.

…В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.

…Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.

……………………………………………………………………………

…Я зупинився серед мертвого степу:

– там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни.

Вилітає експрес і курить.

Тоді в калейдоскопі:

– жита, степи, гони й північний туман із осінньої магістралі. Провалюються темні горизонти, оселі, байраки, глухі нетрі. Виростають фабричні поселки, содові заводи, шахти, домни. Експрес перелітає яри, могили, похмурі перевали, і чути далекий надзвичайний гул.

…А за Тайгайським мостом, де починається робітничий поселок:

– реальні результати капебеу.

То заводський квартал, що вже не мовчить – вийшов із німого мертвого кола й шпурляє в блакитні межі крицевий і грізний клекіт.

Це знає город.

…А вранці, ввечері, вночі в завданий час довго й спроволока гуде заводський гудок. – В центрі города гудка не чути.

– …А що під Тайгайським мостом?

Там теж гудки: то паровики – і в степ, і на станцію. То за кар’єрами пронизливо «кукушка» – кар’єри далі, за кілька гін.

Товариш Огре живе за мостом:

справа, недалеко, коли з города. Він татарського, казанського походження. Татарського мало: смуглявість, матовість, тьмяність, от. З ним живе двоє. Так що газетна сучасність. Прекрасна газетна сучасність, як запах на клумбі: тютюн. Тоді ранкова зоря надіне нові сап’янці й тихо, нечутно рипить по траві. Тоді каже горбун Альоша:

– Ізмайле, ти чудак.

Товариш Огре мило всміхається:

– Чому чудак?

І справді, чому чудак?… А у вікно ллється блакить, а десь кричать паровики. – Горбун теж усміхається.

…І прийшла ще Маруся, і тому, що вона якась екзальтована дівчина (горить і тече п’яною вишнівкою), думайте: каесему.

Так. Верещить:

– Бачила барахло минулого: академтеатр. Точка… Айда, хлопці, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного часу… Чуєте?… А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?

І розказує: політперевірка, готовляться. Ха-ха! – Горбун узяв партквиток.

…А Льоля подивилась на Марусю й подумала: «Боже мій, хоч би скоріш вечір, хоч би не провалити пародії на «Лілюлі».

Так що сьогодні дебют: пародія на «Лілюлі». І Льоля надзвичайно наелектризована.

…А це в даль майбутніх віків:

– Зима в п’ятім році нової ери була хора, бо довго не було снігу, а була чвиря. Потім випав сріблястий сніжок, але задмухав південний з Озівського моря вітер, і сніжок – сріблястий – розтанув. Зимою були калюжі, і туберкульозний город (90 % сухотних) занидів у журі. Це, безперечно, було боляче.

Капебеу формально забігло вперед на тринадцять день – по календарю, місяцеслову, Юліанському, і Україна стала жити по Григоріанському новому стилю, «в стилі» уесесер.

Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогодні Новий рік був раніш Різдва приблизно (хто знає?) на тиждень. І це були не диканські фантазії геніального Гоголя, а просто – факт.