Лион Фейхтвангер - Сім’я Оппенгеймів

– Я не перебільшую своїх заслуг, Оппенгейм, – сказав він так лагідно, як тільки міг. – По суті я – старий сільський лікар. Я розбираюсь у хворобах своїх пацієнтів, і інколи мій нюх підказував мені те, чого ви, молоді, не знаєте. Але я не знаю дуже багато того, що відомо вам, молодим. Загалом, Реймерс – людина мені до смаку. Але я надаю перевагу вашому Якобі.

– Що ж робити далі? – спитав Едгар.

– Про це я хотів вас спитати, – відповів Лоренц. І як Едгар Оппенгейм вперто мовчав, і навколо довгого рота його лягла маленька незвична іронічна зморшка, Лоренц додав: – Признаюсь прямо, я легко міг би відразу ж провести вашого Якобі, але з отриманням субсидії нам тоді буде погано. Піти на це? Ризикнути? Ви цього хотіли б?

Оппенгейм видав якийсь гуркотливий чудний звук, у якому були і гіркий сміх, і заперечення одночасно.

– Ну, ось бачите, – сказав Лоренц, – у такому випадку лишається єдина тактика: відтягти рішення. За місяць політична ситуація може змінитися на краще.

Оппенгейм щось пробурчав. Лоренц прийняв це за висловлення згоди. Задоволений, що неприємна розмова закінчилась, він голосно й полегшено зітхнув і поклав руку на плече Оппенгеймові.

– Наука може терпіти. Доведеться, очевидно, і Якобі трохи почекати.

Білий халат могутньо колихнувся навколо широких стегон. Лоренц збирався йти.

– От якби хтось поєднав у собі зовнішній вигляд Реймерса з достоїнствами Якобі. Інакше вони на це не підуть. Вся суть у недосконалості людської природи, колего. Загалом, паршива штука, – він уже був за дверима; останні слова прозвучали як відгуки минаючої грози. – Я маю на думці людську природу.

Коли Лоренц пішов, Едгар підвівся. Вертикальні зморшки над переніссям поглибились. Незвичайно повільно пройшовся він кілька разів з кутка в куток, вивертаючи ступні всередину. Потім усупереч усьому почав переконувати себе, що розмова закінчилася вже не так погано. В усякому разі, старий Лоренц за маленького Якобі, а старий Лоренц – це людина слова. Поганий настрій Едгара зник швидко, як у дитини. Коли сестра Гелена ввійшла в кімнату, на обличчі його знов сяяло блакитне небо.

Сестру Гелену, в протилежність до Оппенгейма, менш задовольнила розмова зі старим Лоренцом. З властивою їй ґрунтовністю обміркувала вона кожне його слово. Він сказав, що порадить професорові Оппенгейму скаржитись на негідників лише тоді, коли сам міністр на це натякне. Але пізно чи рано міністр, звичайно, натякне. Вона повинна підготувати свого професора. «На мою думку, все-таки краще буде, коли я покажу йому ці статті».

Проте, побачивши сяюче обличчя Едгара, сестра Гелена, незважаючи на свою рішучість, відклала розмову.

– Дуже було неприємно? – обмежилась вона запитанням.

– Ні, ні, – усміхнувся Едгар Оппенгейм своєю привітно-лукавою усмішкою. – Так собі.

Під час п’ятихвилинної перерви перед годиною німецької мови Бертольд тримався мужньо, удаючи, що забув про іспит, який зараз буде, розмовляв з товаришем про всякі дрібниці. І вчитель Фогельзанг удавав, що його аж ніяк не турбують майбутні події. Він увійшов у клас, сів як завжди біля кафедри, випнув груди і почав перегортати записну книжку.

– Що в нас сьогодні? Так, так, доповідь Оппенгейма. Будь ласка, Оппенгейм.

І коли Оппенгейм вийшов, Фогельзанг, очевидно, в прекрасному настрої, жартівливо підбадьорив його.

– Вольфрам фон-Ешенбах, починай.

Бертольд стояв між кафедрою і партами у підкреслено недбалій позі, виставивши праву ногу вперед, опустивши праву руку, злегка взявшись у бік лівою. Він поставився до праці серйозно, не відступив ні перед якими труднощами і він досяг мети: тепер йому було ясно, чим є для нас, або принаймні для нього самого, Арміній Германець. З погляду раціоналістів, подвиг Армінія був, мабуть, марний: але такий погляд не міг встояти перед почуттям безумовного захоплення, яке у сучасного німця мав викликати подвиг цього борця за волю. Цю думку збирався розвинути Бертольд, за старими добрими правилами, засвоєними у школі: загальний вступ, постанова проблеми, принципова точка зору доповідача, докази, заперечення, спростування заперечень; на закінчення – повторити основну тезу доповіді, різко підкреслену. Бертольд до останньої коми написав усе, що хотів сказати. Але як він промовляв легко, то й не став механічно затверджувати напам’ять написане. Він вирішив, твердо дотримуючись основного плану, покластись на хвилинне натхнення у формулюванні деталей.