Лион Фейхтвангер - Сім’я Оппенгеймів

– Ми не повинні обманювати себе, професоре, – каже лікар Якобі. – Результат у випадку 834 безнадійний. Хворий був у третій стадії.

Едгар знизує плечима. Метод Оппенгейма – той самий хірургічний метод, що уславив його автора, – на певній стадії хвороби не можна застосовувати без ризику летального кінця. Оппенгейм ніколи не доводив іншого. Він заглиблюється з доктором Якобі в обговорення статистики захворювань. Важливо точно розмежувати окремі стадії хвороби, точно встановити момент переходу другої стадії в третю. Будь-що-будь треба знайти спосіб знизити коефіцієнт непевності.

Палко і незграбно говорить лікар Якобі зі своїм патроном. А патрон сьогодні глибше, ніж завжди, переконаний, що вже коли хтось може вдосконалити метод Оппенгейма, так це він, фанатик точності, лікар Якобі. Цьому Якобі цифри його статистики хвороб справді важливіші, ніж цифри його прибутку. Він не думає більше про те, що розмовляє з єдиною людиною, яка може забезпечити йому пристойні умови існування. Та й ця людина забуває, що за кілька хвилин вона матиме розмову, яка вирішить долю її теперішнього розмовника. Кутаючись у халат, немов йому холодно, сутулиться на табуретці маленький Якобі. А Едгар бігає з одного кутка в інший швидкими, дещо важкими кроками, вивертаючи ступні всередину; халат плутається у нього між ногами. Обидва забули про все, що не стосується життєздатності й коефіцієнта розмноження певної бацили.

Раптом Едгар перелякано спиняється. Він витягає годинника: десять хвилин на першу. Його кидає в жар, коли він згадує, що старий Лоренц чекає на нього. Він припиняє розмову на півслові. Маленький лікар Якобі, блискучий вчений, як тільки розмова перестає торкатись його мікробів, загасає і перетворюється на сірого потворного карлика, яким він і є насправді.

Чи сказати йому, що він поспішає у справі, яка торкається його, Якобі. «Ні, – думає Едгар, – у жодному разі ні. Старий Лоренц – людина чесна, але в адміністративних справах завжди є якийсь коефіцієнт непевності. В усякому разі не менший, ніж при хірургічному способі Оппенгейма. Як він сидить, цей бідняк, – шкода дивитись».

Поспішно тисне Едгар руку Якобі. В нього рука не велика, але малесенька ручка Якобі потопає у ній.

– В один із найближчих вечорів ви повинні у нас повечеряти, любий Якобі. Мені хочеться з вами хоч раз добре поговорити. Ех, ця клята наша берлінська заклопотаність.

Едгар усміхається; від усмішки обличчя його відразу стає зовсім молодим.

Знов лине він коридорами, і халат парусами лопотить за ним. Він запросив маленького Якобі на вечерю, треба сказати Гіні, треба умовитись щодо часу. Сестра Гелена має йому нагадати про це. Добре було б умовитись на такий вечір, коли Рут буде вільна. Чому він згадав раптом про дочку? Безперечно, якась асоціація з доктором Якобі. Напевне, це загарливість або, просто кажучи, одержимість, з якою обоє прагнуть своєї мети. Він, Едгар, глузує з сіонізму Рут. Йому б слід було приділяти дочці більш уваги. Більше розважності, дочко! Не йди в монастир, Офеліє! Шкода, що найпростіші речі найважче зрозуміти. Він – німецький лікар, німецький вчений. Але не існує медицини німецької або медицини єврейської, існує наука й більш нічого. Це знає він, знає Якобі, знає старий Лоренц. Але Рут уже цього не знає, і ще менш, ніж вона, знають це люди, від яких залежить справа. Йому трохи неприємно думати про нараду, на яку він поспішає. «Кінець кінцем, треба було б відіслати маленького Якобі до Палестини», – всміхається він.

У директорському кабінеті все відбувається так, як гадала сестра Гелена. Таємний радник Лоренц з’явився точно о дванадцятій, її професор спізнився, в неї є час, щоб порадитися з Лоренцом.

Метод Оппенгейма, відомий у цілому світі, в останні часи дедалі більш стає мішенню для злісних нападів берлінських газет. Оппенгейма обвинувачують у тому, що він користується пацієнтами третього розряду – незаможними безкоштовними пацієнтами міської клініки, – для своїх небезпечних для життя експериментів. «Єврейський лікар, – пишуть із звичайною своєю грубістю деякі фашистські газети, – не зупиняється перед тим, щоб заради власного рекламування лити потоки християнської крові». Час вже покласти край цьому свинству, – думає сестра Гелена. Зовсім необов’язково, щоб її професор терпляче зносив удари всіх цих сопляків. Вона стоїть біля письмового столу, рішуча, міцна.

– Я хочу, нарешті, звернути його увагу на це, пане таємний радник, – каже вона тихим рішучим голосом. – Хай він, нарешті, вживе якихось заходів.