Григорій Тютюнник - Вир

– Можемо за ледарство з колгоспу викинути.

Северин глузливо усміхається, цьвохкає биків батогом, гарба із скрипом рушає далі.

– Викидай, блат, та тільки на м’яке, щоб не розбитися, – кричить услід Гнатові Латочка, у якого замість «брат» виходить «блат», бо він не вимовляє букви «р».

Але Гнат не розчув останніх слів і поїхав далі. У нього було ще два пункти, які він мав провірити: медпункт і школа.

Спочатку він заїхав на медпункт. Старенький фельдшер у білому халаті з рудими плямами на полах стояв на задньому ґанку і годував курей. Забачивши Гната, він крикнув до когось у хату:

– Так на що ви скаржитесь?

– Ріже мене і пече попід боками, – обізвався із хати жіночий старечий голос. – Так мене мучить, голубчику, що хоч лягай та помирай.

Гнат зайшов до амбулаторії і побачив на стільці стару бабу з жовтим лицем. Біля її ніг стояв кошик, у якому тріпалася зв’язана курка.

– Хабар? – суворо насупив брови Гнат і показав ногою на кошик.

– Який там хабар, голубчику! На базарі купила.

– Так рано справилась?

– Раненько встала, то й побазарювала.

Гнат лізе в кошик, витяга звідти присмирнілу курку і грудочку масла, загорнуту в ганчірочку, люто витріщає на фельдшера очі:

– Оце ти так трудящих лікуєш? Земську больницю відкрив? Ну, я з тобою поговорю!.. Я тебе швидко одучу від слабості на праву руку!

Він кладе курку і масло в кошик і спроваджує бабу з амбулаторії. Переляканий фельдшер кидається до шаховки із спиртом, щоб як-небудь врятувати своє становище, але Гнат і слухати нічого не хоче; він сьогодні невмолимий.

– Зайдіть до мене в кабінет, – суворо каже він. – Я там з вами побалакаю.

Фельдшер уже знає, що значить зайти в кабінет. Це значить принести туди спирту під приводом офіціальної службової розмови, бо в амбулаторії голова пити не захоче, оскільки він чоловік гордий і знаходиться зараз при виконанні своїх службових обов’язків.

З медпункту Гнат заїжджає в школу. В системі виховання він, звичайно, нічого не тямить, зате переконаний, що без нього там діло не піде, і вважає за свій обов’язок навідуватися туди майже кожен день. Цього разу він застав учительку посеред класу.

– Ну, як тут у вас? Перегибів нема?

– Ні, у нас усе добре.

– Цей ваш новий учитель не говорить, що Махно був революціонер?

– Ні, він такого не говорить, – усміхнулася вчителька.

– Дивіться ж тут…

– Хотіла вас запитати, як із ремонтом школи?

– Жду решенія…

Огляд порядку в селі не проходив без пригод. Так трапилося і цього разу. Проїжджаючи мимо хати Ганни Лященко, Гнат помітив, що в неї ще і досі топиться. Це здивувало його, бо було вже дванадцять годин дня, в цей час усі на роботі, а в неї дим з труби валить. Прив’язавши коня до воріт, Гнат пішов у хату. Ганна, молодиця рум’яна та білолиця, вправно орудувала дерев’яною лопатою, саджаючи у піч хліб. На голих ліктях її засохло тісто. Гнат набирає череп’яним кухлем води з відра, жадібно випивши, запитує:

– Ти чого не на роботі?

– Бачиш? Хліб печу.

– А робота на полі хай сама робиться?

– Не кричи. Ти не в лісі.

– Я голова сільради і маю право вимагати порядку. В другій хаті щось заторготіло стільцем, і через поріг переступив Улас Хомутенко.

– А ти чого тут? – визвірився на нього Гнат.

– Прийшов написати листа тітці Ганні і дивуюся вашій поведінці. Вскочили в хату, кричите. Вам не властиво розмовляти з людьми у спокійному тоні?

– А-а! Студент! Тебе витурили з університету, так ти, знаєш-понімаєш, письомця пописуєш? Скільки ж тобі за це грошей платять?

– Мені не грішми, а дякою платять. А вам тільки грішми?

– Тебе не спитали, сморкуна! – огризнувся Гнат і знову до Ганни: – Ну, ти йтимеш на роботу чи ні?

– Посаджу хліб – тоді піду.

– Ага. Так тобі моє слово не авторитет?

Зеленкуваті очі Гната зробилися оскаженілими, він крутнувся по хаті, вхопив з лави відро і шарахнув водою в піч, залив вогонь.

– Що ви робите? – кинувся до нього Улас. – Яке ви маєте право чинити свавілля в хаті чесної колгоспниці?

– Відійди, студент!

Улас зблід, голос його тремтів і ламався:

– Ви порушуєте закон і конституцію.

– Що? – закричав Гнат. – Геть! Я тут закон! Я – конституція.

Він схопив Уласа за піджачок, відкинув до стіни, а сам вискочив надвір. Страшний, червоний, з вибалушеними очима, скочив на коня, полетів селом, полохаючи сонних курей.

– Я тобі покажу, сопляк! – погрожував він уголос. – Я тобі составлю характеристику!

«Гик-гик, гик-гик», – тюхкала селезінка з жеребця, масні боки його покрилися милом, з трензелів летіла шматками піна. Проскочили міст, мимо сільради. Чорними стрічками стікали назад тини, хліви, тріпнули, мов крильця метелика, чиїсь віконниці, мелькнули тополі, верби, акації. Вирвались у поле. Розкручуючись, замерехтів назустріч м’який сувій дороги. Гната колотило, рвало на шмаття, не вкладалося в береги. «Мені вказувати? Мені заперечувати? Так не діждешся!» – шепотів він, підганяючи ще дужче коня, хоч той і так біг добре. Вже видно луги, потовченим люстром блищить Ташань, на луках бродять чиїсь коні, по травах стелються дими, на зеленому роздоллі брудними плямами – шатра. Що? Цигани? На території моєї сільради? Хто дозволяв?» І вже кінь скаче на луки, чавить копитами траву, аж бризкає із неї сік.