Богдан-Ігор Антонич: На другому березі (збірник)

Зелена ніч рослин душна екстазою знемоги,
у скорчах розкоші кущі, коріння, й пальці, й листя
насіння вибухає, й місяць коле землю рогом,
аж згасне днем закритий, що, мов змій, за ним іскриться.

Коріння в черепах мерців сукате й соковите,
життя встромляє свердли ґудзуваті в кубла смерті,
і дуб прискакує до дуба – два боги сердиті,
ударивши з розгоном в пні, сплітаються уперті.

Вирують кола світляні – невломні мотовила,
ось благовіщення світанку – й сонце ніч розмеле.
Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила!
Поезії кипучої і мудрої, мов зелень!
Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,
тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків.
Мабуть, мій дім не тут. Мабуть, аж за зорею. Поки
я тут, інстинктом чую це: співаю – тож існую.

Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води,
крайнебо в млах фіялкових за ранком, мов за муром.
Від’їду вже з долонями на лірі сонця сходу,
співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям.

Біжать алеї звуків, саджених у гами.
Мов на акорд, упав поверх на поверх.
Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір
від берега по берег, тінь вінків дубових.

Мусує день, мов склянка золотого чаю,
прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.
Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,
хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.

Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.
Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин
крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.
Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.

Але за муром джаз і танці лампіонів,
балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,
і жовті груди велетенських стадіонів
зітхають глухо під бурхливою юрбою.

І стеляться до ніг дими – покірні птахи,
а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку
антен червоне павутиння розіп'явши,
мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.

Мистці рослин – тюльпани, дбаючи за форму,
припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,
а за законами нам невідомих формул
вирують дні й міста й вирують бормашини.

Дроти тремтять мов нерви.
Теплий білий листик,
зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.
Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток
над вирвами нудних мелодій бормашини.

Дубове листя, терези купців, цигани,
щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.

Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин
не лишиться з турбот, що нам орали чола.
Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,
вузли димів, що в'яжуть небо з міста колом.

Герої, мужоложники, поети, дійсно,
чесноти квіття і на простиралі плями,
дні й ночі, хлопців соромливих солодійство,
і жарти шулерів, і смутку темні ями.

Десь крекче катеринка, довгі світла смуги
вирують на обличчях, мов павині пера,
а людська доля в дзьобику кривім папуги
колишеться шматком дешевого паперу:
кохання,
подорож,
розлука,
слава,
успіх —
за двадцять сотиків [86]купити можна щастя.
Сплітається і розплітається дня усміх,
папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.
Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.
Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,
вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.

Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.
І в цифри ловим струм натхнення, дивну чудність
найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,
хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

Тече весна, й бадьорі сажотруси,
мов щиглі, на дахах, імла зелена.
Дівчина, що кохає полісмена,
співа на площі, де їй серце вкрав,
а капельмейстер кучерявих авт
тримає в білих рукавичках кусень
сонця.

Тече весна, й балончики зелені,
немов букети перших мрій хлоп’ячих,
колишуться й виплигують із жмені
хлопчини, що за ними тихо плаче.

Бояться діти чорних сажотрусів,
за ґудзики тримаються завзято,
і день зелені тіні в серце трусить,
і клоняться йому кущі півоній
в червоних латах.

Не іскри пелехаті і не квіти
з рожевих пін, розхлюпаних ногою,
метелики, мов пил, спливають роєм
в калюжі сонця, де купають крила,
аж сажа золота усіх прикрила.
Від них, як від веселки іскор, світить
зелений кіш весни.