Богдан-Ігор Антонич - На другому березі (збірник)

На жаль, твоя долоня вже не до сокири,
не мрії з дерева тесатимеш крилаті.
Так відлітають птахи наших гір у вирій
долин квітчастих, на дівчата й льон багатих.

Мій брат – кравець хлоп’ячих мрій,
зішив з землею небо.
Горять хустки у крамарів,
немов стобарвний гребінь.

Співають теслі, бубни б’ють.
Розкрию таємницю:
червоне сонце продають
на ярмарку в Горлицях.

Ой, закувала знов зозуля.
Мабуть, кує вже сотий раз?
Вже двадцять весен в юних ґулях
відмірюю піснями час.

Роса сріблилась на малинах,
хлоп'я молилось до весни.
Зозулями хвилини линуть
і хлопцеві малюють сни.

Навчися в теслів ремесла,
навчись тесати слово.
Весна лірична відплила,
теслярське літо знову.

Горю молитвою сокири,
ношу із срібла строфи.
Летять слова в співучий вирій
під неба синім мохом.

Я витесав поему з срібла,
поема – мов ялиця.
Весна спинилась і приблідла,
мов з дива молодиця.

Співай, сокиро, теслі безум,
розтісуй пісню знову!
Углиб, до дна співуче лезо
встромляю в корінь слова.

В мойому цеху теслів і митців
п'янливі таємниці, зваби і омани.
Перо і пензель, тремтячи в руці,
проколюють думок метелики весняні.

Співна сокира й гостре долото
формують глину слів і дерево музики.
Цей світ – хмільної пісні полотно,
митцеві замалий – для теслі завеликий.

У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,
у надро [81]слова і у надро сонця!
В екстазнім шалі, в час, коли найтонша,
роздерти вглиб свідомості запону,
аж зсунеться із нас, мов зайва шкура.

Лілеї сну пом’явши, плахта куряв
звилась у трубку з золотої бляхи.
У землю вбите полум’яним цвяхом,
розколює надвоє сонце обрій.
Мов карти, в кучерявій вітру торбі
мішаються блакитні краєвиди.
Проходять сонні люди, мов сновиди,
колишуться на линвах ясних ранків.
В тривожних радощах, химерно й п’янко
вгинається, мов блиски леза, мова.
До дна землі й до дна цупкого слова
вдираюся завзято і уперто
і видираю в заздрісної смерті
пісні,
п’яніння,
ночі й дні.

Потік рослин клекоче над землею. Лісу лави
мов мрячні мури. Б’ють джерела зелені над пнями
і меду жовте полум’я в бочках колод дірявих,
рудий вогонь кори, суниць густі рябіють плями.

Знов котить вітер ночі колесо з узгір’їв лисих
за берег зір, де біліють тіней луки.
На спомин давніх вод знов кличе струмінь, що з екстази висох.
Земля погрожує злим зорям п’ястуками буків.

Мов ряд зубів трухлявих, пні стирчать із ям, мов з пащі.
Йде день. Дарма зоря в сестри-калини просить крові,
аж біла з розпачу впаде, немов без змісту слово,
на груди дня, що підіймає мряки сиві хащі.

Спить тіла пень у борі зір і пристрастей, ледачий,
спить тіла пень й душа у ньому, мов заснула ватра,
а бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть,
коли багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить.

За греблею трьох днів і трьох ночей, де вир закляклий,
безодня зелені в півсоннім півбутті безкрая.
Прив’язані до пнів, попутані вітри й бог ляку
столиций, хитрий бог, що все нове обличчя має.

Приземні блискавиці-змії сковзають пнями,
слизькими від роси, що молоком холоне в склицю. [82]
Ніч марнотратна нищить надмір форм, як зайві плями,
лиш дуб, мов скнара, береже монет зелених листя.

Зоря на промінь сперлась, мов на кий, стоїть над яром,
де борсуком у лігві зло сховалось і притихло.
Чадять урочища мокравин, цвіль кадить рудим пожаром,
а ніч, як чорний буйвол, в рогах місяць – шерсті віхоть.

Безумна безліч форм. Багатство, що призначене для мар,
а ввиш пустеля неба – людський ляк і захват, мертве світло,
лиш дуб, рослинний лев, над лісом, гордий і скупий монарх,
підводить вранці сонця жезл над марнотратним світом.

На хмарах відблиск місяця повторений, мов пісня,
на хмарі хмара – срібний мур, під муром виють лиси.
Від зір, мов струни, шнури листя над землею скісно,
гриби рудими тарілками дзвонять в хорах лісу.