Богдан-Ігор Антонич - На другому березі (збірник)

Це правда:
кров з каміння може змити дощ,
червона місяця хустина може стерти,
але наймення ваші,
багряніш від рож,
горять у пам’яті на плитах незатертих.

Змагались ви уперто, й мріяли, й жили,
кохалися в суворості, як ми у ґулях,
і ваші очі
сяли вічністю,
коли
у серці, мов зоря, застрягла біля куля.

Об слово дзвонить слово – кусні бронзи віщі.
– Співаю, не кляну
розгромленим полкам, пощербленим рядам, потрощеним когортам!
Хвала усім, що з пристрастю цілують сестру на бойовищах,
а тим, що ляк в них, мов слимак у мушлі, й гнуть тростини спин, погорда!
Луна поразки б’є об мої вуха, мов з глибин безодні зради
громів, поламаних у кусні й схоплених у сіть, прощальна скарга.
Дивлюсь у морок, як тятиви скель, напнувши луки водоспадів,
мов стріли круто втяті, птаство криводзьобе викидають знагла.
Зоріє. В відвороті полк. Анабазис [74]під небом африканським.
Ліс вбитих в небо списів коле місяць, кров руда тече із нього,
і ебеновий вождь з сережкою зорі у вусі, спів поганський
жбурнувши в хмари, наче визив, прокляне поразки Бога злого.
Немає ласки – і багнети грузнуть в тіло, мов плуги в чорнозем,
у буйне поле чорних тіл багнети сіють зерно послуху і ладу,
щоб аж до сьомого коліна пам’ятали й знав назавжди кожен,
щоб син онукові, онук нащадкові, мов скарб, переказали,
як кріпили владу.

І густо стеляться один при одному, як вирубаний праліс,
у черепах почавлених булькочуть мозки, мов олива жовта.
Хто сіє кров, той жне зненависть. Тож беріть оце хрищення сталі!
Зеленоока чорна княжно, музо месників, калюжі бовтай!
Дракони, що бензину п'ють, на птахів схожі і на носорогів,
дракони, що плюють зміїну слину – оливо й вогонь зернистий,
являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги
мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя.

На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна,
слизька смертельна піна з уст, розтерзаних гарматним поцілунком.
Тюльпани надр підземних – вибухають, мов кущі вогненні, міни,
салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко.

Гармати розкладають віяла димів, мов крила перед льотом,
зриваються й колесами толочать звали тіл і хлам заліззя,
на чорних щелепах клеїста смертна слина, очі, злиплі потом,
пил з блях і слизь з ротів і крові грязь язик зорі рудої лиже.

Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить,
мов листя, сплащені долоні – квіти стоптані життя жагою
спалахують востаннє, й кидають прокльони в небо богоборці.
Усі скарби за мить одну життя! Лиш ніч усіх назавжди гоїть.

Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, копаючи могили,
лопата сонця, хрест струнких вітрів, шакалів похоронний обряд.
О чорне тіло, в шовк рудий піску сповите, тихе і безсиле,
де перед миттю пристрасті кипіли ще! Землі долоне добра!

Хай чорна Богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю,
де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!
Б’є слово в слово – кусні бронзи дзвонять.
Так прощальний спів кінчаймо,
коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить.

Хай, розгорнувши строфи, наче крила, наступає пісня!
Хай б’є в здрібнілий вік достойних фраз і хитрих передбачень,
коли натхнення заплитке і розпач роблений та кволий,
в вік володіння букви і пожитку, без мети бусолі,
в вік змиршавілий, в час легкого успіху, гнучкої міри,
хай б’є зухвала пісня,
хай кличе вищим вітром дихать,
мірилом вищим мірять, міцніш в людину вірить!

В атаку сунуть чоти [75]строф, наїживши багнети рим,
слова ціляють влучно, кожне точне, кожне вогнепальне,
коротко й різко, раз у раз, рокоче строф хорунжий – ритм,
колона пісні йде в розстрільній на екстази шанець дальній,
щоб про бійців незламно вірних стати гідною співати.
Тоді наструнко салютують строфи мужності й посвяти!

День сороковий полум’я й погуби догоряє в славі,
день сороковий брат на брата накладає хижу руку.
Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.
Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,
б’ючись, хтозна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч.
День сороковий без спочину й сну, в дощі вогненнім зливнім.
Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть
порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.
Не шкура вже – кора на пнях, на людських пнях шорстких із сажі,
зів’ялі язики телепають в устах просохлим листям,
лиш очі, очі сяють молодо, натхненно й променисто.