Богдан-Ігор Антонич - На другому березі (збірник)

Насущний хліб натхнення.
О, мені не заздріть, друзі!
Воно щоденний ворог, ялова морока з словом,
і нехіть до себе самого й ночі у напрузі,
і неспроможність визволитись в купелю обнови,
вернутись до життя й черствий хліб дійсного сприйняти.
Надгробок щастю став на юності своїй багатій
на помилки! Надгробок сонцю на землі округлій!

Хоч нетямущий в найсолодшій муз науці, друг твій,
коли із серця кличе, то мистецтво в кожнім слові,
бо сірість слова не музикою, а кров’ю поїть,
а кров – музика в флейтах жил червона грає з туги.

Ти – ведений знаттям солодким і достотним, двоїш
і троїш слово, й слово зраджує тебе удруге
й утретє; слово, наче квіт без змісту й барви сірий.
Чуже натхнення слову, як чуже усякій мірі.

Дивись: вдаряє струм речей найглибший в стіни пісні.
Безрукі пні подовжені на тіні сплять кремезні,
і місяць – цар червоний чорної країни півсну,
вдягнувши хмару, мов бобровий плащ, ширяє в безмір.

Опалізує далеч попелястим світлом сходу,
земля в одній хвилині тьму, тьму-тьменну квіття родить.
Глухої флейти темний звук здіймається угору,
на шпиль натхнення пнеться, мов повій на мур червоний;
низька землі музика горне в себе кожен порух
етеру, й вищає, й стрункішає, і світлом дзвонить,
і дзвонить чорним дзвоном ночі, аж стає на грані
нічого й вічного. Вже квіти миються в єлеї.
Роси єлей, що святить поле. У пурпурі ранній
вогненні язики святого духа над землею!

Але який помістить посуд те, що в слові гине.
Ці строфи для натхнення лиш тісні й холодні маски.
Відкрий чоло під чорні лаври ночі, що єдині
вінчатимуть твої поразки!

За тло – блакить. В ній щиглі і кларнети.
Схилився явір над водою. Коні
і кругле сонце золотим браслетом
заплетене у кучері левконій. [64]

І мох вогню, і вітру ясний галас,
і буря світла на води дзеркалах,
мов зламана веселка, що упала
на камінь і удвоє розламалась.

Левконій теплий шепіт. Дальній бубон
червоного майдану, де стрічаєм
ізнов на гривах куряв дні. О люба,
браслетом сонця ранок нас вінчає.

Настурцій ніч і ніч конвалій.
Пливе музика радієва.
В саду тривожний жду – ніч палить —
тебе, далека зоре, Єво!

Карузо [65]ночі – тенор місяць
у скриньці радієвій кличе.
Для наших дум замало місця,
кохання вічна таємнице!

І для сердець замало світла,
землі замало і п'яніння!
Вітри ранкові, наче мітли,
з стежок змітають ніч весінню.

Пора троянд спізнилась, сестро,
так довго ждали, аж приходить.
На милі сонця, світла верстви
розміряно і землі й води.

Хоча це світло надто кволе,
хоч надто рано й сніг упертий,
ощадне сонце й зелень гола,
все ж день рясний на чар нестертий.

В крові з троянд умивши руки,
під горлиць воркування перше
ідем, далека, поміж буки,
зоря з зорею й серце з серцем.

Зелені сутінки. Гвоздики —
посли весни. П'яній до краю!
Який цей світ знов став великий!
І знов твої листи читаю.

Вгорі зелена яма світла,
ядро – гвоздика електрична.
Ні, ми до того ще не звикли,
що наша молодість не вічна.

Але колись до цього звикнем…
Та поки що свята омана —
ота дружба з життям не никне,
що нас, моя кохана,
помазує весни єлеєм.

Червона молодість півоній.
Яка краса! Яке п'яніння!
Візьми моє чоло в долоні
й оборони, моя весіння!

Бо переслідує крізь морок, —
ще крок, ще крок, мене поцілить
мій друг найкращий і мій ворог
найзавзятіший, Боже милий!

Натхнення темне, музо вічна!
Б'є ніч у тіней чорні дзвони.
На чорнім тлі, мов кров трагічна,
півоній молодість червона.

Червоне золото тюльпанів
на сірім сонці – танці з лика
і механічний сад мелодій,
де в чорних дисках спить музика.

Металу в'язень – людський голос
засуджений в кружок порожній,
і світу в'язень – людське серце
цього збагнути неспроможне.

Крізь сірий шовк – безбарв'я сіре —
червоне золото тюльпанів.
Цвісти, горіти й проминати,
лишати все, йдучи в незнане!