Теодор Драйзер - Стоїк

І він тепло посміхнувся на знак схвалення її вигадливості.

– З іншого боку, нам є чого стерегтися. По-перше, це газетний розголос, і по-друге, Ейлін. Вона надто романтично налаштована й надто емоційна; нею завжди керують почуття, а не розум. Я багато років уже намагаюсь пояснити їй свій погляд на речі: як людина може, сама того не бажаючи, змінитися. Але вона нічого не хоче розуміти. Вона думає, що люди змінюються тільки з певною метою.

Він зробив паузу й посміхнувся.

– Вона належить до тих жінок, що назавжди пов’язують своє життя з одним чоловіком.

– А тобі це не подобається? – спитала Береніс.

– Навпаки, по-моєму, це прекрасно. Єдина річ у тому, що досі я таким ніколи не був.

– І не будеш, чи не так? – спробувала Береніс його трохи подражнити.

– Облиш! – попросив він. – Не будемо сперечатися! Дозволь я закінчу, люба. Вона просто не розуміє, чому я не можу продовжувати любити її так, як це було раніше. Їй боляче, ба більше! Боюся, її біль тепер перетворився майже на ненависть. Принаймні вона так намагається думати. Але найгірше в усьому цьому те, що бути моєю дружиною – для неї гордість. Вона завжди прагнула виблискувати в світі, власне, і я сам цього прагнув спочатку. Я думав, що це буде нашою спільною перемогою. Та невдовзі я переконався, що Ейлін багато чого не вистачає, вона просто недостатньо розумна. І я відмовився від думки про те, щоб осісти в Чикаґо. Нью-Йорк – ось справжнє місто для людини зі статками. Тож я вирішив спробувати щастя там. Я все більше схилявся до думки про те, що не завжди житиму з Ейлін, і, хочеш вір мені, хочеш ні, але вперше ця думка промайнула в мене, коли я побачив твій портрет в Луїсвіллі – той самий, що тепер завжди зі мною. Лише після цього я вирішив збудувати будинок у Нью-Йорку, який був би водночас галереєю мистецтва і моїм домом. Я думав, що якщо ти колись звернеш на мене увагу…

– Отже, цей чудовий особняк, в якому мені ніколи не доведеться жити, був збудований для мене, – задумливо промовила Береніс. – Як дивно!

– Таке життя, – відповів Ковпервуд. – Але ми можемо бути щасливими.

– Так, можемо, – погодилася вона. – Я тільки подумала, як це дивно. Та мені ні за що не хотілося б засмутити Ейлін.

– Я знаю, що ти незаздрісна й кмітлива. Можливо, ти навіть краще за мене зумієш знайти вихід.

– Думаю, що зумію, – спокійно промовила Береніс.

– Але, окрім Ейлін, треба ще пам’ятати про газети. Вони скрізь переслідують мене. І варто їм дізнатися про цю ідею з Лондоном – якщо я, скажімо, справді візьмусь за це – який тут піднімуть галас! А якщо твоє ім’я десь спливе поруч із моїм, вони накинуться на тебе, мов шуліки. Можливо, слід удочерити тебе, або, коли ми поїдемо до Лондона, виступити твоїм опікуном. Це дало б мені право бути поруч із тобою так, ніби я є розпорядником твого майна. Що ти про це думаєш?

– Що ж, – подумавши, відповіла вона, – іншого виходу я не бачу. Тут потрібно все ретельно обміркувати. І я дбаю не тільки про себе.

– Я в цьому певен, – сказав Ковпервуд, – і якщо нам трохи пощастить, ми подужаємо. Нам слід уникати того, щоб нас бачили разом. Та насамперед, слід придумати, як відволікти увагу Ейлін, адже вона знає про тебе все. Оскільки я часто бував у вас у Нью-Йорку, вона довго підозрювала, що між нами є зв’язок. Звісно, я не міг про це тобі розповісти. Я був тобі, здається, не надто до вподоби.

– Просто я не знала тебе достатньо, – поправила Береніс. – Ти був для мене великою загадкою.

– А тепер?

– Боюся, анітрохи не менше й зараз.

– Не думаю. Одначе щодо Ейлін щось нічого не спадає на думку. Вона надто підозрілива. Поки я живу тут й лише зрідка навідуюся до Нью-Йорка, вона начебто не заперечує. Та якщо я залишу Америку й оселюся в Лондоні, а газети про це писатимуть… – він не закінчив і замислився.

– Ти боїшся, що вона дасть поштовх пліткам? А може, навіть поїде за тобою й влаштує сцену?

– Важко передбачити, що їй спаде на думку і що вона може утнути. Якби її відволікти якоюсь справою, вона, може, нічого б не робила. З іншого боку, особливо враховуючи те, що вона почала прикладатися до пляшки останнім часом, від неї можна чекати чого завгодно. Декілька років тому, коли вона перебувала у поганому настрої та ще й напилася, вона навіть намагалася вчинити самогубство. (Риси обличчя Береніс напружилися.) Добре, що я встиг цьому перешкодити: вибив двері й поговорив з нею, можна навіть сказати, нагримав на неї.

Він змалював у подробицях, як все відбувалося, але трошки пом’якшив враження від своєї поведінки.