Роман Іваничук - Місто

Відтоді Роман ходив як неприкаяний, часто губив у лугах корову, не чув, про що його питали дома, і мати кидала на воду вугля біля нього, коли він спав, – від уроків. Та хлопчина почував себе зовсім здоровим, одна турбота його гризла – що не може зустрітися з Епсилоном, який би все це йому розтлумачив, а тому довелося думати самому, сушити голову, шукати пояснення і своєю задуманістю завдавати батькам турботи.

Врешті він зробив свій перший винахід. Загострив сухий горіховий цурпалок, приладнав з усіх боків оперення, як це робили колись русичі на стрілах до лука, вичистив серцевину, набив туди пороху, затулив отвір пучечком клоччя, поставив цурпалок на дві підставки і запалив. Сталося те, чого чекав і в що важко було повірити; те, що побачив, сповнило його великою радістю: цурпалок піднявся з підставок легко, ніби вагався – летіти чи ні, потім стрімко шугнув угору і, описавши в небі дугу, впав на тому боці ріки.

Так воно все й почалося. Роман Заставний і донині тільки прикидається, що відпочиває – у горах, над річкою, за картами. Це маска. Він весь час думає, працює; він прочитав усю доступну йому літературу про ракетобудування і вірить, що скоріше чи пізніше винайде такий двигун, який в літальному апараті розвине вищу від звуку швидкість… Нині, коли летіли німецькі бомбардувальники, Роман у душі помолився своєму математичному богові, щоб допоміг йому завершити розрахунки. Тоді він поїде з ними в Академію наук і запропонує вченим схему літака, який зможе зустріти ворожі бомбовози в ту мить, коли вони тільки-но злетіли із своїх аеродромів.

А як не встигне?.. Колись устигне… Часові виміри прискорюються й сповільнюються тільки в людській уяві; час – категорія, людям не підвладна, і в ньому знаходиться плід людської мислі! «Я переконаний в тому, що нині ми стоїмо на порозі нової епохи в житті людства, протягом якої відбудеться переоцінка цінностей; груба сила в новому часі, можливо, зовсім втратить свою вартість, а матиме значення тільки продукт праці, і він буде вирішувати долю народів. Ми нічого наперед не знаємо, зате можемо оглянутись назад і пересвідчитися, що скривджені дуже часто ставали сильнішими від кривдників. Це визрівання сил скривджених тягнулося століттями, проте було необоротним: раби не бажали духовно жити у світі гнобителів, вони належали до нього тільки з примусу, а тому не ділилися з поневолювачем продуктом свого розуму й духу, і світ гнобителів поволі ставав бездушним, порожнім. Так упали Рим і Османська імперія. Повелителі духовно бідніли, опрощувалися, творіння підвладних їм людей було отруйним для системи гноблення, володарі боролися з творчістю поневолених, та завжди програвали. Тимчасова їх перемога була позірною: раб з колишнього воїна ставав співцем свого горя, а потім – ненависті, колись він утверджував себе в бою, тепер – у творчості, колись він визнавав своїм вождем полководця, а тепер поета. Для творчості не існує перепони, творча праця проникає крізь незримі шпари при будь-якій нагоді; поневолений постійно вичікує такої нагоди, бо іншого способу для самозбереження в нього немає. При цьому утверджується творча індивідуальність, він перемагає ворога працею свого мозку і рук. Вихований нею, він стійкіше переносить свої злигодні, ніж зледачілий повелитель – перемоги. І в цьому моя оптимістична перспектива. Я працюю і через те буду вільний. А завойовник ослабне від занепокоєння своєю силою. Так станеться й тепер – на початку нової ери, яка настає сьогодні. Хіба не видно вже: нинішній підкорювач Європи не має ні письменників, ні художників, ні мислителів, ні вчених. А без них – видихнеться».

– Ти маєш рацію, Богдане, – сказав Роман по хвилі. – Краса поезії – теж сила, бо вона є продуктом людської праці.

– Схоластика! – почулося з порога.

Страус здригнувся від несподіваного вигуку, оглянувся: в кімнату зайшов Мирон. Богдана здивувало, чому Мирон вимовив це слово незвично лунко, наче випробовував силу свого голосу… Костецький сперся правою рукою об піч якраз на тому рівні, де через три кахлі мчав ґевал у бричці, і злився з ним, сподібнився – не одягом, не поставою і не пихатістю, а прихованою під маскою байдужості жадобою руху, дії, швидкості; певне, аж тепер осмислив те, в чому кілька хвилин тому сумнівався: почалася війна, яка стосується і його. Він зробив два рішучі кроки вперед, ніби наступав на друзів, і уточнив:

– Говорити нині про вагу літературного словоблуддя – схоластика. Ота краса, над якою ви, як не дивно, знайшли сьогодні час позітхати, в порівнянні хоча б з досконалістю вислову в римському праві, не кажу вже про законодавство, політичне ораторство, – мана, облуда, мудрування, бздури!