Гнат Хоткевич - Камiнна душа (збірник)

Куда би вже, здавалося, ліпше? Але вийшло не так. Дмитро твердо сказав дєдеві, що дівки тої не бере.

– Чіму?

– Бо не хочу.

– Чіму не хочіш?

– А шо ми з того? Дєдя її багач, полонини має: єк засадит мене в полонину, – півжиття маю там пересидіти.

– А ти єк гадав? Шо ті скором сам у рот ме плисти, ци єк? А у тебе що в голові? Дармуванєчко сєте?

– Я в свого дєді так дармував, шо ціле ґаздівство на своїх плечох тримаю, а тої дівки не беру, бо в мене ше голов не болит.

– Ой, чекай, сину, – шо заболит.

– Та й тогди му знати.

На тім розмова й стала. Дєдя гадав – молоде, дурне, най си набуває. Ну, а леґінь іншу думку мав.

Ой, була-була в тих же самих Стебнях дівка Катерина. Сирота – дєдя її взяв другу жінку. Та не жінку, а відьму перекручену, що такої й світ не видів. Що вже вона не назбиткувалася, що вже не набилася тої пасербиці свої! А Катерина вже така вдалася – от як тиха вода: лиш гляне на мачуху повними сліз очима та й нічого не говорить. А мачуха від того ще й гірше лютиться.

– Чо мовчиш, суко, било би тобов у камінє та в плить, єк тими, шо б’єт? То, ади, раз не крискєнцька [33] Християнська. дитина, шо ї й не болит. Відьменє йкес.

Хотілося їй криків болю, лайки, оправдання своїх знущань, а дівка, мов на злість, – ні слова ніколи.

І кохалися Дмитрик з тов Катеринков. Буйний був хлопець Дмитро, а при ній якось тих, благий такий робився, лагідний. Уміла якось його без чарів чарувати, що не хотілося при ній ні гуку, ні співу буйного, ні данцю шаленого, а хотілося лиш сильним бути – аби її на руках носити, співати, аби вона лиш слухала.

Коли, трафлялося, темперамент проривався і на запит Катерини: «Що діяв-єс сего тижня?» – доводилося відповідати про якесь дурійство, – і не ганьбила, і не сварила, а лиш, положивши руку на плече, питала, заглядаючи в очі: «Пощо робив-єс так?» – і тоді готовий був крізь землю провалитися.

Тихими вечорами зіходилися, благословенними тихими вечорами. Не часто, але солодко. Десь під оборогом, у лісочку, ще де. І дуже починав любити Дмитрик свою Катерину.

Коли оповів Дмитро Катерині свою бесіду з дєдем про оженіння, попала дівчина в задуму, і не годен був Дмитро її з того розговорити.

– Але я ті на мій гонір кажу, шо нічо з того варива не буде. Я си не дам.

Та Катерина нічого не відповідала, і не можна було догадатися, о чім вона думає. Лиш як ринули сльози в неї з очей рясним потоком, тогди лиш догадався Марусяк, і розірвалося в нього серце.

– Ой, не плач, Катеринко, бо я не знаю, шо си зроб’ю. Та й чого пачеш? Присєгаю ті на сєту п’єтницю, шо не буду з ніким жити, лиш з тобов, лиш тебе візьму за жінку. Най лиш троха передурієт дєдя, та й я тогди му своє скажу. А йк не схоче, – дідько бери їх з їх гараздами. Маю руки, маю здоров’є – йкос буде.

Ще дужче плакала Катерина і ховала лице на грудях у милого.

– Ой, не буде того, не буде.

– А чіму не буде? Ци ти міні не ймеш віри? А ци я брехун перед тобов? А ци я багато тобі набрехав? Ану, скажи.

Не годен був порозуміти. Зрештою, вона й сама себе не розуміла. Щось кричало, щось переривалося у неї в душі, якесь залізо краяло їй душу надесятеро і скреготало там: «Не буде того, не буде… нічого не буде», але звідки то, чому – не могла би відповісти.

А Дмитро в той самий день, не чекаючи, нім дєдя передуріє, з розмаху ляпнув, що бере за жінку Катерину.

Батько в першу хвилю удавав, що не розуміє.

– Катерину? Ику Катерину? Ци їх у тебе мало?

Хлопець бачив, що дєдя грає кумедію, і мовчав.

– Може, Місівчукову?

– Ає.

Старий Марусяк нічого не сказав, лиш лице його почало наливатися кров’ю. Відтак устав, глянув на сина, потім на образ, перехрестився і сказав:

– От ік я на цес образ си переірстив, – не меш тої дівки брати, бо сми не на калаї свої маєтки збивав.

А Дмитро теж скочив і теж перехрестився на образ.

– А я вам іскажу, шо йк я переірстив си на цес на образ, так візьму Катерину за себе, хоч би тут не знати шо. І ні грошей ваших не хочу, ні маржини.

– І-га! Такої співаєш?

– Йкої вмію.

– Мемо видіти, чий чорт старший.

– А мемо.

От з того часу й почалася між батьком і сином боротьба. Мовчазна, без слів, але завзята.

А тим часом Катерина принесла ще одну злу вістку. Прийшла раз перелякана, вся дрижить.

– Шо з тобов, Катеринко ма солодка? Била? Знов била?.. Ой!.. Най же б’єт!.. Най же б’єт… – І рубав барткою камінь, що аж іскри летіли.

Розповіла, що були свати сьогодні. Дмитро аж похолов.

– Хто?.. Від кого?

– Від Юри.