Гнат Хоткевич - Камiнна душа (збірник)

Маруся почервоніла.

– Ні, я не про те… я… А потім, ніби зовсім потім?

– А потім, їк подобала ми си, кажу йти за собов, та й ходит із нами. Витак відступ’ю кому з побратимів або д’хаті відішлю, єк укємит си. А єк не вподобат си ізразу, – наб’ю си порєнно, та й іди си куда хоч.

– Пощо ж бити?

– Таку вже натуру маю. Лиш я не б’ю так, от пусто-дурно. Лиш єк писката дуже та на рот дранкава. Але ж бо тогди й б’ю!

Маруся сиділа у відлюднім потоці, близько-близько коло неї от сидів цей розбійник, що б’є женщин, коли не вподобалися – а їй зовсім не приходило в голову, що й її теж може взяти цей опришок, мов кавалок будза: що з’їв, то з’їв, а що не з’їв, псові кинув.

А опришок дійсно поводився зовсім не по-розбїйничому: ні словом, ні рухом не налякав Марусі, і сам навіть не розумів, звідки в нього ця повздержливість.

І пішли з того дня стрічі за стрічами, все тут, на цім камені. Це було найбезпечніше місце, бо сюда ніхто ніколи не заглядав, а до того було ще так красиво, так поетично.

О чім вони знаходили між собою говорити, – хто їх знає, а тільки як наставала хвилина розлуки, – не хотілося уходити Марусі.

– З тобою не скучно, леґіню…

– А йк весело, то тра нам іще поговорити. Вийди сюда завтрічко о цій порі, і я вийду. Ти не бій си – я ті нічо лихого не зроб’ю.

– Я й не боюся, але…

– Вийди, вийди. Оннаково то недовго.

– Чому?

– Та чіму? Бо я не можу на оннім місці довго бути, то не є безпечно мені. Тра буде роздєкувати си скоро.

– Ах, правда!.. Ти опришок… Розбійник, – тихо додавала згодом, і якась нотка печалі перевивала її голос. Підіймала очі на опришка.

– Чому не кинеш того, леґіню? Чому не сядеш на ґрунт, не оженишся? Випасав би маржину на полонинах, бив бриндзю, старшим братом би тебе наставили, а відтак війтом.

Опришок скривився, мовби оцту випив.

– То ти ми єк би по перчєній ковбасі гнилого сіна на заїдку дала. Ой га! То сми не видів – на ґрунт сідати? Ци орев [31] Орел. на дземню сідат? То галич на дземню сідат та й дземню їст, а орев – подиви си!

Марусяк показував барткою в небо.

Високо-високо, під хмарами, летів цар птиць, ледве примітною точкою чорніючи в синяві. Царственно пропливав під сонцем і, без льоту, без маху крил, підіймався все вище… вище… вище…

Задивилася Маруся, піднявши голівку. Опришок тихо, ніжно приторкнувся до неї і підтримував… І від сього дотику солодко якось стало Марусі і трошки туманилося в голові…

Уже щез орел… вже не видко було орла…

Маруся зітхнула, відхилилася. Опришок пустив руки.

– Так ти орел? – сказала мов про себе з тихим зітханням.

– Ає! Орев. Лиш люцький. Єк сєду на грунику, єк заграю у флоєру, – видко мені всі плаї й доріжки, видко кожду хату і знаю, шо хто в єкі’ хаті йку гадку тримає. Та й не має мене ніхто зачіпати. Бо йк злечу з верха та йк дзьобну отсим дзьобиком чічєним, – і він блискав своєю важкою барткою, – так уже, ади, скємит си на тім свікі. Бо я не знаю, єк хто б’є, а я знаю, йк я б’ю. А я б’ю так, шо йк уліп’ю, то тра вже й свічку давати. Бо вже остатні того дороги.

Він говорив ці слова бутно, підкреслюючи. Вся гордість його була в тім, що от він уміє так добре бити. А Маруся й тепер не рисувала собі дійсних картин із тих слів, не бачила в тім биттю нічого, крім красної казки.

– І що ж то тобі радість дає, що ти тілько душ загубив?

– Та й чіму ні? Усєк си боїт. Ґазда – хуч йкий з тебе ґазда, а все тобов хтось помітує. А наді мнов нема пана. Оден пан наді мнов – моя шибеничка, шо ї тешут ми у Надвірній ци у Кутах.

– Таже гріх то великий.

– А шо ж гріх? Я, видиш, так міркую, шо єк іде кінь уверх та й має терх на собі великий, теркілу, ади, тєжину. То вже їк я до того до терха своїх пару постолів довергну, то видів коневі ви’ того не буде кєжше [32] Тяжче. . Та й тоті мої гріхи так само. Тіцько сми їх напрєтав, шо вже, ади, йк тот повідав, мокрий дощу си не боїт.

І він безклопітно реготав, показуючи рівні зуби. Дійсно, такі деталі його не клопотали. Брав життя за той кінець, яким воно до нього повернулося. Сам був життя. А що, може, кому не сподобалася його професія – ну, та то трудно. Кожна професія має свої неприємні сторони, опришківська також, але і тільки ж, не більше. І Марусяк, раз рішивши собі усю оту справу, більше не клопотав собі нею голови.

Маруся забувала, що хотіла вже відходити, знов сідала на камінь, знов слухала свобідних, сміливих оповідань опришка. А він чув цю власть своїх слів, і вони лилися в нього складно, зв’язно, набиралися поетичних форм.