Ліман Френк Баум - Озма з країни Оз

Примітка: гарантія бездоганної роботи протягом тисячі років ».

– Ну, чудово! – вигукнула Руда Курка в подиві. – Якщо мідний чоловік уміє робити хоч половину цього, то він таки дивовижна машина. Але я гадаю, це все шахрайство, як усі патентовані вироби.

– Можна накрутити його, – запропонувала Дороті, – та й побачимо.

– А де ж ключ від механізму? – спитала Біліна.

– Висить на гачку, де була картка.

– Ну, тоді випробуємо його, – запропонувала Курка, – та й побачимо, що він уміє. Гарантія, кажеш, на тисячу років? Але ж ми не знаємо, скільки років він простояв у цій скелі.

Дороті вже зняла ключ із гачка.

– Що накрутити спочатку? – спитала вона, знову прочитавши вказівки на картці.

– Та, мабуть, номер один, – порадила Курка. – Тоді він почне думати, адже так?

– Атож, – погодилась Дороті й накрутила механізм номер один, що під його лівою пахвою.

– Щось нічого не видно, – критично зауважила Курка.

– Певне що ні: він же тільки думає, – сказала Дороті.

– Цікаво, про що ж він думає.

– Зараз накручу його мову, тоді він, може, розповість нам, – сказала дівчинка і накрутила механізм номер два.

Механічний Чоловік, ворухнувши тільки губами, промовив:

– Доб-ро-го ран-ку, дів-чин-ко. Доб-ро-го ранку, па-ні Кур-ко.

Голос був трохи хрипкий і рипучий, слова вимовлялись химерно, без зміни виразу; але й Дороті, й Біліна чудово зрозуміли їх.

– Доброго ранку, пане, – відповіли вони чемно.

– Дя-кую вам за по-ря-ту-нок, – провадив Механічний Чоловік тим самим монотонним голосом, шо звучав так, наче в грудях у нього працював ковальський міх. Отак іграшкові ягнята й коти пищать, коли їх надавити.

– Нема за що дякувати, – сказала Дороті. А потім спитала про те, що її найдужче цікавило: – А чого це вас замкнули у такому місці?

– Це дов-га іс-то-рія, – відповів Мідний Чоловік. – Але я роз-по-вім її ко-рот-ко. Мене ку-пив у фір-ми «Ко-валь, Бля-хар і Ком-па-нія», що ви-го-то-вила мене, жор-сто-кий Ко-роль краї-ни Ев Е-воль-до, який мав звич-ку за-би-вати сво-їх слуг до смер-ті. Та мене він не зміг уби-ти, бо я не-жи-вий, а щоб умер-ти, треба спершу жи-ти. То-му все йо-го бит-тя ме-ні не шко-ди-ло, а тіль-ки на-чи-щало моє мід-не ті-ло.

Цей жор-сто-кий Ко-роль мав гар-ну дру-жину і де-ся-тьох пре-гар-них ді-то-чок: п’я-тьох хлоп-чи-ків і п’ять дів-ча-ток, – але в на-паді люті він про-дав їх у-сіх Ко-ро-лю Но-мів, а той сво-їми ча-рами о-бер-нув їх у ін-ші по-до-би й по-ста-вив у сво-єму під-зем-но-му па-ла-ці як при-кра-су по-коїв.

По-тім Ев-ський Ко-роль по-шко-дував за цим жор-сто-ким у-чин-ком і на-ма-гав-ся вер-ну-ти дру-жи-ну й ді-тей від Ном-сько-го Ко-ро-ля, а-ле мар-но. То-ді він з роз-па-чу за-мкнув ме-не в цій ске-лі, за-ки-нув клю-ча в оке-ан, сам стриб-нув у-слід і вто-пив-ся.

– Яке страхіття! – вигукнула Дороті.

– Атож, – погодився Механічний Чоловік. – Ко-ли я по-ба-чив, що ме-не ув’яз-не-но, я кри-чав «ря-туй-те», по-ки не скін-чив-ся го-лос; а по-тім хо-див по цій ко-мір-чи-ні, по-ки не скін-чи-лась дія; а по-тім сто-яв і ду-мав, по-ки не скін-чи-лось ду-ман-ня. Да-лі я вже не па-м’я-тав ні-чо-го, аж по-ки ви на-кру-ти-ли ме-не знов.

– Дивовижна історія, – сказала Дороті, – і вона показує, що країна Ев справді чарівна, як я й гадала.

– Зви-чай-но, – відповів Мідний Чоловік. – Нав-ряд чи та-ку до-ско-на-лу ма-ши-ну змог-ли б зро-би-ти десь не в ча-рів-ній кра-ї-ні.

– У Канзасі я не бачила жодної такої, – сказала Дороті.

– А де ж ви взя-ли клю-ча, щоб ві-ді-мкну-ти ці две-рі? – спитав механічний голос.

– Знайшли на березі: мабуть, його винесло туди хвилями, – відповіла вона. – А зараз, добродію, коли не заперечуєте, я накручу вашу дію.

– Ме-ні бу-де ду-же при-єм-но, – відказав Механічний Чоловік.

Дороті накрутила пружину в отворі номер три, і зразу Мідний Чоловік трохи незграбно, смикаючись, вийшов із кам’яної печери, скинув свого мідного капелюха й чемно вклонився, а тоді став перед Дороті навколішки. І промовив:

– Від-те-пер я ваш по-кір-ний слу-га. Хоч ви що на-ка-жіть, я все о-хо-че зроб-лю – а-би тіль-ки ви ме-не на-кру-чу-ва-ли.

– А як тебе звати? – спитала Дороті.

– Тік-Так, – відповів він. – Так ме-не наз-вав мій пер-ший ха-зяїн, бо го-дин-нико-вий ме-ха-нізм у ме-ні весь час цо-ка-є.