Ліман Френк Баум - Чудесна країна Оз

Джек не відчував ані страху, ані трепету перед зустріччю з правителем цього величного міста, адже він не мав жодного уявлення про якісь там світські манери. Та коли він увійшов до зали і вперше побачив Їхню Величність Опудала, що сидів на сяючому троні, то від здивування так і завмер.

Гадаю, всім читачам цієї книжки добре відомо, що являє собою опудало. А от Джек Гарбузова Голова за своє коротке життя ніколи не зустрічав істоту дивовижнішу за правителя Смарагдового міста.

Їхня Величність Опудало були вдягнені в линялі блідо-блакитні шати, а їхня голова була звичайнісіньким мішечком, напханим соломою, на якому широкими мазками були намальовані очі, вуха, ніс та рот, що мали зображати лице. Шати також були напхані соломою, та ще й абияк, так що руки-ноги Їхньої Величності були в якихось бугорках. На руках у нього були рукавиці з довгими пальцями, туго набиті ватою. З монаршої камізельки, так само як із шиї та халяв, стирчали жмутки соломи. На голові у нього покоїлася важка золота корона, рясно всипана іскристими самоцвітами, під вагою якої на чолі збиралися глибокі зморшки, що надавали намальованому обличчю вельми задумливого погляду.

Власне, лише корона була єдиною ознакою королівської величності, в усьому іншому Їхня Величність Опудало залишалися просто опудалом: вайлуватим, мішкуватим та хлипким.

Та якщо дивний вигляд Їхньої Величності Опудала справив таке враження на Джека, то не менше враження справив і сам Джек Гарбузова Голова на Їхню Величність. Бурякові штанці, малинова безрукавка та червона сорочка охляп звисали з дерев’яних палок, з яких Тіп збив Джека, а вирізьблена в гарбузі усмішка, що не сходила з обличчя, ніби сповіщала про те, що її, так би мовити, «носій» вважає життя найкумеднішою штукою, яку лише можна уявити.

Спершу, щоправда, Їхня Величність вирішили було, ніби дивний відвідувач таким чином з нього кепкує, і навіть збиралися припинити подібні вольності, та недаремно вони зажили слави наймудрішої особи в країні Оз. Опудало уважніше придивився до співрозмовника і незабаром відкрив для себе, що усмішка у того природна: така, як її вирізали в гарбузі, і тому журитися Джек просто не в змозі, навіть коли б і схотів.

Першим мали заговорити Їхня Величність. Огледівши Джека достатньо, на що пішла не одна хвилина, вони поставили питання, в якому відчувався подив:

– З яких країв ви такий будете: з одного боку, буцімто дерев’яний, але ж з іншого – живий?

– Перепрошую у Вашої Величності, – відповів Джек, – як це «буду», коли я вже є. Щось я вас, Ваша Величносте, не розумію.

– Чого саме не розумієш? – запитав Опудало.

– Мабуть, не розумію вашої мови. Я, бачте, прийшов з країни Левконії, отже, я іноземець, тож і мова у мене іноземна.

– Ой, і справді! – ляснув себе по лобі Опудало. – Сам я розмовляю мовою жвакунів, тобто жвакунською, яка також є мовою Смарагдового міста. А ви, судячи з усього, розмовляєте гарбузоголовою?

– Саме так, – з поклоном відповів Джек. – Ось чому нам ніяк не порозумітися.

– Ось тут нам не пощастило, – задумливо протягнув Опудало. – Без тлумача нам не обійтися.

– А хто він, той тлумач?

– Особа, що розуміє дві мови, у цьому випадку – твою і мою. Коли я щось кажу, тлумач може тобі розтлумачити, що я маю на увазі; і навпаки: коли щось кажеш ти, він розтлумачить мені твої слова. Адже тлумач не лише розмовляє на двох мовах, але ще й розуміє обидві.

– З його боку це вельми розумно, – відповів Джек, дуже вдоволений тим, що так просто знайшовся вихід із майже безвихідного становища.

На тому Опудало наказав Зеленобородому Солдатові пошукати серед містян того, хто розуміє як мову левконців, так і мову власне городян, – і негайно доставити до палацу. Коли Солдат відбув, Опудало знову звернувся до Джека:

– А чому б вам не скористатися стільцем, поки ми чекаємо?

– Ваша Величність забули – я вас не розумію, – мовив у відповідь Гарбузова Голова. – Коли ви пропонуєте мені сісти, вам краще подати мені зрозумілий знак.

Опудало спустився з трону, підкотив іззаду до нього крісло і штовхнув його під коліна, та так, що Джек упав на подушку як підкошений і склався навпіл, наче кишеньковий ножик, і потім ще йому довелося докласти немало зусиль, аби знову випростатися.