Юрій Яновський: Туз і перстень

– Уявіть собі, що ви лежите на операційному столі. На обличчя вам кладуть полотняну сітку, а потім тихо й поволі стануть крапля за краплею – хлороформ. Не забудьте при цьому, що руки ваші міцно прив'язано і ногами ви не можете зробити жодного руху. Велика рука вічності здавить ваше горло. Щось солодке, в'їдливе піде до вас у ніздрі. Це буде хлороформ. І десь здалеку-здалеку почуєте тихий і повний суворого рішення голос:

«Рахуйте!»

Ви кусаєте себе за холодний язик, душите себе солодкою-солодкою парою. Вам здається, що груди розірвуться голосним вибухом. Зачините тоді очі й дерев'яним язиком продовжуватимете рахування. І в голові задзвенить якась весіння мелодія.

Минуле оближе теплим язиком вас, і захоче жити тоді ваша кров. Самоцвітним каменем без ціни вважатимете життя, що так сіро минало, так сіро котилося мимо. Хлопці, як же не хочеться вмирати!

Так говорив Пантелеймон Большаков, наш санітар. Липневий вечір зсовував на ворожу сторону сонце й помалу починав фарбити голубий дах наново. Дзвеніла в повітрі бджола, перелітаючи станцію, далеко й вперто десь стріляли гвинтівки. У вагонах санлітучки стогнали ранені.

Почали тихо брязкати рейки, і на обрії показався дим. Він ішов далекою хмарою, почорнішав, підвівся й загув густо до станції. Гудок дійшов до Большакова й став, як місток між двома берегами. Потім семафор махнув червоною дощечкою, стрілочник вийшов до стрілки, затремтів міддю знову гудок. Прийшов бронепоїзд «КІМ» і став поруч, став близько.

Коло Большакова звісив ноги через двері теплушки лікпом Мишка. Вони обнялися урочисто й ніжно і з робленим презирством оглядали броню, що заступила станцію. Прямо їм у вічі дивилося темне око кулемета.

– А якби лимонку підкласти – перекинула б?

– Не перекинула б, – Большаков подивився на червоні літери. – «КІМ», тут, брат, міну треба, як на морі.

Жовтий мідний перстень на вказовім пальці зупинив його погляд. Перстень був товстий, як обруч. Від персня починалось синє слово, над яким прямокутний парус стояв на китайській джонці струнко. Слово було: «Коршун», татуїроване синьою фарбою.

– Цей перстень нагадав мені його історію. Коли б тут був і Шурка Рубан, я хотів би відійти з ним на минутку. Ляпають братішки, що він ще живий.

Лікпомові набридло дивитися на перстень під час перев'язок, а тут ще якась історія.

Большаков презирливо й щиро гикнув, взяв котелок і пішов по чай на станцію. Зустрівши на платформі матроса, що пишався розкішним кльошем, Большаков обревізував його з напису на кашкеті до калош на босих ногах.

– Братішка, хто у вас командир?

Матрос не звертав уваги.

– Я спрашую, братішка! Це – не Шурка Рубан?

– Нє! – Матрос виразно плюнув на землю між собою й Большаковим і задумливо почав розтирати калошею.

– Ти не задавайся, братішка, – сказав серйозно Большаков, – видалі таких! Ти ще моря й не нюхав, братішка, а я вже солоний.

Матрос витяг із кишені наган і демонстративно звів курок.

– Бачиш, шпана санітарна?

– Бачу, – констатував Большаков і повернувся до матроса спиною. Матросові було цього мало. Він вилаявся, тримаючи наган у руці.

Дальші кроки Большакова сполошили бронепоїзд і станцію. Большаков хутко обернувся й підняв матросову руку з наганом угору. Далі він пустив матросові трошки крові з носа. Наган непередбачено вистрілив, і ожила станція.

З «КІМу» вискочило кілька людей. Але Большаков мав уже наган у своїй руці і стояв непохитно, стояв спокійно. Хтось із братішок запропонував здатись і розпочав стрілянину. Куля пішла лише в повітря. Большаков мовчав.

Далі запанувала така тиша, як на палубі під час морського штилю. З вагона вийшов помалу командир. Він ішов просто, і його люди розступались, як колоски жита.

– Хто стріляв?

Большаков, почувши голос, оглянувся. Потім широчезна усмішка зіпсувала його урочисте обличчя.

– Братішка! Рубан! – і заклав нагана за пояс.

Командир зацікавився лише на момент. Став потім знову серйозним і холодним.

– Моє прізвище – Матте.

Большаков не здивувався, простяг ліву руку й показав на перстень.

– А це пізнаєш, Шурка?

Командир на перстень не подивився, обвів очима всіх братішок і, взявши Большакова за руку, повів за собою в «КІМ». На пероні залишився котелок із міді, якого чекав лікпом Мишка, дістаючи цукор і хліб.

Сонце з'їхало на палець нижче. Два рази підходив лікпом Мишка до котелка, що лежав на гарячім пероні. Обидва рази він чув неголосне: «цсс» і суворе махання руки братішки-вартового. Власний санітарний котелок валявся на посмішище цілій станції, а брати його не можна. Розмови вартовий не підтримував, на питання – мовчав. Лікпом сів у холодок і почав дивитись на свій посуд, як гадюка на птаха, розчинивши рота.