Юрій Яновський - В листопаді

З Берліна мій друг привіз спокійні манери великого міста і трошки сивини на скронях. Його замріяність не виходить за ці межі. І лише хвилинами незрозумілих вечорів його дух буйно розквітає.

Мій друг думає образами й фарбами. Він не є художник, бо це слово означає безконечну кількість обріїв. У мого друга один обрій – конкретне думання [2] Ідеться про мислення, яке розгортається лише в межах конкретних явищ й об'єктів перцепції, яке постійно взаємодіє із відчуттям і ніколи не буває вільним від свого сенсорного контексту. К. Ґ. Юнґ ще в 1911 році окреслював його поняттям конкретизм і ототожнював з архаїзмом, типом мислення первісної людини, для якої магія фетиша переживається не як суб'єктивний досвід, а як відчуття магічного впливу зовнішнього світу. Конкретизм культурної людини вчений ототожнював зі спрямованістю на осмислення лише чуттєво опосередкованих фактів, що перебувають у сфері безпосереднього споглядання, а також із неспроможністю розрізнити суб'єктивне відчуття та об'єкт відчуття. За Юнґом, конкретизм є складником більш загального поняття – містичної співучасті: «Подібно до того, як містична співучасть є перемішанням індивіда із зовнішніми об'єктами, так і конкретизм є перемішанням мислення й почуття із відчуттям» (Юнг К. Г. Психологические типы / пер. с нем. С. Лорне, под. общ. ред. В. Зеленского. – СПб.: Ювента; М.: Прогресс – Универс, 1995. – С. 533). .

Підходячи до його розчиненого вікна, я здалеку ще бачу, як кінчиком своєї фарбовної флейти він грає ясну мелодію на полотні.

– Заходь! – каже він, розмазуючи фарбу.

Я заходжу.

– Кладу вам свій привіт, – бурчить мій друг, проводячи лілову смугу на щоці свого твору, – сідайте собі десь. Я вирішую завдання конкретного фону.

Філософія мого друга мені ніколи не набридає. Коли смеркається – електрика починає красти відблиски фарб. Вони гублять своє лице, їх не можна брати, вони ввечері мінливі, як настрій. Друг уміє мовчати так, як і оповідати, і його можна поставити за опудало в соняшники або дати йому між ноги отаманського коня.

У нього лежать сотні тюбиків фарб. Свій заробіток він залишає в магазині, вишукуючи нових кольорів, і в низькій халупці теслі, що робить йому рами до полотен. А потім розказує своє чергове плавання в абстракцію і висипає на стіл безконечні тюбики.

– Я такий багатий, як папуга, що має сотні фарб і сотні років перед собою, гойдаючись над затишною бухтою тропічного моря.

Мій друг гладить рукою білу упругість гарно натягнутого полотна – найближчу могилу всіх фарб.

– Площина – є щось символічне. Оволодіти нею – то найважливіше завдання такого пачкуна, як я.

– Простори тектимуть з-під вашої руки, полотно це зробиться цілим світом, тільки розплющите очі тоді. Любима тінь покаже теплість думки, червона радість освітлить вашу мазанину щирістю, усміхнеться синіми очима глибина…

– О, це мені не так легко вдається, як потрафити кулею дівчину або поцілувати копійку. Я мав сказати навпаки, будь ласка…

І мій друг оповідає, підібравши під себе одну ногу. Його рука нервово ворушить пальцями на коліні. Я сиджу, передчуваючи конкретне, і мені здається, ніби я бачу свічіння його мізку. Я ніби бачу все наперед, як в листопаді.